Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

Ви сягаєте до якихось пуповинних праобразів, до тих глибин, коли ми були найближчі до буття, до образів тих тривалих, невиліковно хворих зимових ночей, коли ми голосили без кінця вередливим капризуванням над увірваним кінцем пуповини.

Того вірша, як і Танцю із самим собою[27], я ще не зовсім розумію. Чудова Розмова[28], яка нагадує найкращі вірші Рільке. Ви, схоже, оперуєте внутрішньою рядковою римою та лейтмотивом однієї рими, єдиного звуку на кілька строф. Це надзвичайно вдалий і творчий метод, який розвиває слово в якийсь новий розмір, упроваджуючи його в новий звукозначеннєвий вимір.

Той сам метод, ужитий в Діані[29], дав якийсь дивовижний старий гобелен, сповнений таємного життя, зміїння, гущі й вегетації, яка виростає на міфологічних епохах життя ґатунку та індивіда. Це переплетення ґатункової пантеїстичної міфології з індивідуальною дитячою гобеленово-меблевістю здається мені законним, дуже влучним і властивим, позаяк ті дві міфології дивно інтерпретують одна одну й доповнюють. Цей вірш має чудову повню, багатство й досконалість міфологічних «історій» Рільке. Його можна читати просто і навспак, і в усіх напрямках, він цілком складається з м'якоті, із живої гущі. Кожен вірш має свій особливий чар, скажімо, Ворони[30], який я не можу читати без дивного зворушення. (Подібні елементи, зародки у моєму вступі до Птахів[31]).

Або Тиша на столі[32] — натюрморт, доведений своєю інтенсивністю до метафізичного мерехтіння, до таємного підморгування заклятих речей, які хочуть промовити, — тенденція, аналогічна до Neue Sachlichkeit[33] німецького малярства. Чудова Вавилонська вежа[34], зокрема досконалі перші дві строфи.

Прошу дарувати мені, що я вибираю, виокремлюю і тим самим начебто оцінюю. Я далекий від того, але звичайним чином деякі місця справляють на мене сильніше враження.

Мушу ще процитувати гарне місце: «Відкрив парасолю листя широко, / Наче падає дощ, / Приладдя на столі дивляться мені в око, / Наче щось діється [Otworzył parasol liścia szeroko, / Jakby padało, / Sprzęty na stole patrzą mi w oko, / Jakby się coś stawało]» (Тиша на столі).

Я ще, може, занадто мало знайомий з тими віршами, щоб їх цілком зрозуміти. Вони належать до таких, які розвиваються і розростаються завдяки спілкуванню з ними. Чи можу я вважати їх моєю власністю? Ви дуже втішили б мене, якби були ласкаві прислати мені інші Ваші вірші. Чи маєте Ви намір їх друкувати? Ще раз дякую Вам за обдарування мене цим переживанням, яке, поряд із поезією Рільке, належить до найглибших, які я зазнав від поезії.

Книжка про мескалінові видіння дуже мене зацікавила, і я перечитав її зі справжнім задоволенням, і якщо Ви, Професоре, дозволите, я повідомлю про мої враження та зауваги. (Прошу мені вибачити, але в міжмонадній частині нашої розмови звичне титулування здавалося мені недоречним).

Дуже дякую за Ваші клопотання щодо видання моєї книжки[35]. Не знаю, яке я маю право на Ваші час і клопоти, Пане Проф[есоре]. Може, то полегшить завдання, якщо я повідомлю Вам, Пане Проф[есоре], що мій брат[36], який є людиною добре забезпеченою, пообіцяв мені докластися фінансово до видання тієї праці, отож частину, чи, коли це конче, всі кошти він узяв би на себе. Йшлося б, отож, головним чином про те, щоб знайти серйозну видавничу фірму, добре керовану, яка вміє належно рекламувати свої видання, та про забезпечення відповідного зовнішнього оформлення. Обкладинку я намалюю собі сам[37]. Я міркував про ілюстрування цієї речі дереворитами в тексті, як у книжках початку 19-го століття, але не знаю, чи це зроблю[38]. Я б хотів уже видати ту річ, позаяк з кожним днем інтелектуальна ситуація стає для неї все менш сприятливою.

Ще раз за все палко дякую Панові Професорові і залишаюсь із виразами глибокої поваги.

Бруно Шульц

4

Дрогобич, 22 X 1933

Вельмишановний Пане Професоре!

Дякую сердечно за дарунок і за пам'ять.

Та книжка[39] щиро мене втішила. Я перечитав одразу кілька віршів і відчув себе, мов у колишньому домі, мене огорнув знайомий запах.

Я сиджу ще над першими циклами, не маю часу поринути вглиб цієї розгалуженої, багатоликої, мов ліс, книжки. Я закриваю її щоразу з відчуттям, з яким дитиною я ховав улюблену іграшку, з відчуттям багатства, володіння Сезамом, якого я не мушу вичерпувати одразу.

Перечитавши всі, я напишу Вам, хоча вже тепер бачу, що властиво належало б кожним віршем зайнятися окремо, бо кожний є замкненим у собі мікрокосмосом.

Істотною рисою цієї поезії видається мені те, що вона є, в найшляхетнішому значенні цього слова, поезією принагідною, мемуарами внутрішніх пригод, щоденником метафізичних митей, що кожен вірш постає не на ґрунті якогось методу, якоїсь формальної засади, якоїсь постійної настанови, але кожен є непередбачуваним, позбавленим передумов, точніше, постає на своїх власних хвилинних передумовах, кристалізує[ться] весь на миті, розвивається з її діалектики, зростає з її запасів. Я даремно шукаю слідів [sic!] якоїсь манери, намагаюся вхопити якийсь формальний трюк, спільний для цієї поезії — марно. Кожен вірш виростає з себе самого, на жоден інший не схожий, він нічого не знає, крім себе. Кожен постає так, наче ніколи не мав жодних попередників, наче був першим примірником нового ґатунку.

Мене дивує ця самодостатність, незалежність, приватність й абсолютна щирість цієї поезії. Колись — багато років тому — пригадую, Іжиковський[40] в якомусь вступі до власної книжки змальовував ідеал такої цілковито приватної, позбавленої пафосу лірики, прикладу якої тоді не знаходив. Цей том здається мені втіленням такого ідеалу.

Я не повинен був говорити тих речей. Це належить критикові, порівняльного оцінювального погляду, якого я не хочу й не можу собі привласнювати. Я мав би радше говорити про те, як мені особисто ті світи вкрадаються в душу, як кожен із них наповнює мене глибокою радістю якогось розпізнавання, якогось анамнезу, відчуттям засліплення коштовностями, що стають тут доступними, і до них можна торкнутися. Я тут перебуваю у власному, довірливому кліматі. Мені глибоко симпатичний цей світ близьких і малих речей, в якому відкриваються щілини в безкінечність. Я відчуваю це набагато жвавіше, ніж рік тому, коли, читаючи деякі вірші, я зазнавав певного збентеження перед цими позбавленими пафосу формами, далекими від умовності, зродженими завжди наново з ритму миті.

Та книжка буде мені завжди близька, і саме лиш усвідомлення її існування зміцнює й