Читати книгу - "Анна Київська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У розпалі цього бенкету Анна насилу знайшла кілька хвилин, щоб попрощатися з Пилипом. їй пощастило разом із молочною сестрою вислизнути з-під нагляду Гослена, який після її бучного від’їзду з Києва не спускав із неї очей.
Хлопець зустрівся з Анною в церковці, що самотньо стояла на березі Вісли. Пилипові друзі чатували біля дверей.
Церкву осявало тьмяне мерехтливе світло. Анні здалося, що хлопець змінився — він виглядав змарнілим і начебто черствішим; вона не опиралася, коли він пригорнув її до себе.
— Я не повинна була приходити… Та серце в мене розривається від самої думки, що я вже ніколи тебе не побачу!..
— Анно, дозволь мені супроводжувати тебе далі… Я зголю бороду й пострижуся… Ти скажеш, що я один із твоїх служників… навіть твоїх рабів…
— Ти ж знаєш, це неможливо. Вельможа Шонійський та єпископи ніколи на це не пристануть. Вони ж бо помітили, як ти дивився на мене і з якою приязню я до тебе ставлюся.
Пилип грубо притис її до себе. Вона скрикнула:
— Не роби цього! — І знов пригорнулася до нього. — Зайчику!..
Мов зайчик у іграх її дитинства, зараз він вислизне від неї, залишить її нещасною… — Зайчику, любий мій Зайчику, поцілуй мене.
Після цього першого поцілунку посипалося б, звичайно, багато інших, та раптом до церкви вбігла Ірина.
— Мерщій тікайте звідси, сюди йдуть ченці!
— Пилипе, візьми цей перстень, хай він нагадує тобі про мене. Не сумуй дуже, Зайчику, я довіку не забуду про тебе.
— Швидше, княжно, швидше!
Ірина вирвала Анну з рук, що намагалися її затримати, і бігом потягла слизьким берегом. Зробила вона це вчасно: до каплиці вже заходили ченці, серед них був і єпископ Готьє, що прийшов на вечірню відправу. Готьє впізнав Пилипа. Єпископові щось здалося підозрілим, і він озирнувся довкола. Але при мерехтливому світлі побачив лише трьох товаришів Ярославового боярина.
— Що ти тут робиш, сину мій? — спитав він по-грецькому. — Чому ти такий заплаканий?
Сердитим помахом руки Пилип витер сльози.
— Хіба мені заборонено молитися?
— Аж ніяк, сину мій. Молитва дає розраду. Сподіваюся, ти знайшов її в цьому священному місці.
Дивлячись на сповнені розпачу очі хлопця, єпископ перейнявся жалістю до нього.
— Іди з миром, я помолюся за тебе.
Це співчуття ще дужче пригнітило Пилипа, і він вийшов з церковки, не попрощавшись із прелатом.
Готьє задумливо дивився йому вслід.
Анна прибігла засапана до своїх покоїв і застала там тітку Марію Доброгніву, що насуплено чекала на неї.
— Мій чоловік уже двічі питав про тебе. Ніхто не знав, куди ти поділася, і я, щоб уникнути пліток, сама прийшла сюди. Де ти була? Ти можеш мені сказати?
— Ох, тітко Маріє, не свари мене! Згадай, як ти втішала мене, коли в дитинстві батько мене карав.
Анна кинулася в обійми до королеви, яка була лише трохи старша за неї. Але цього разу тітка відштовхнула її.
— Анно Ярославно, ти не маєш права так поводитися. Ти, як і я, королева, і відтепер для тебе передусім має важити тільки слава твого королівства, честь твого чоловіка й виховання твоїх дітей. Ти мусиш думати лише про них. Забудь про свого батька й матір, братів і сестер, друзів і свою країну…
— Ніколи!
Лють, з якою Анна вигукнула це слово, примусила стрепенутися Казимирову дружину, яка доклала стільки зусиль, щоб повторити завчені настанови.
— Ніколи, чуєш, ніколи я не забуду своєї країни!
Марія з полегкістю зітхнула: то не нещасливе кохання, а розлука з батьківщиною спонукала її небогу поводитись так непевно.
Марія Доброгніва обняла Анну.
— Не плач, голубко моя, я теж часто думаю про рідну землю, але мій обов’язок і моє щастя — тут. Мій чоловік знає короля Генріха й каже, що то чуйний чоловік. Він любить гарне жіноче вбрання, коштовності, танці й полювання. Правда ж, і ти це любиш?
Анна всміхнулася крізь сльози.
— Але чи не багато він старший за мене?
— Старші чоловіки бувають куди кращі за молодих і уважніші до забаганок дружин.
— Твоя правда.
Анна сказала це так сумно, що в Марії з’явилася підозра.
— Можна, я в тебе про щось спитаю?
— Питай.
— Чи нема в тебе коханого, за яким ти жалкуєш?
Анні до обличчя ринула кров, і вже це було певною відповіддю на поставлене їй запитання.
— Сердешна, ти хочеш себе занапастити!
— Це не те, що ти думаєш! Я люблю Пилипа, як брата, а не як коханого. Батько про це знає, а то він ніколи б не послав його супроводжувати мене.
— Може, мій брат Ярослав і знає про твої почуття, але він припускається великої помилки, бо не знає про Пилипові почуття. Всі здогадуються, що він тебе кохає, навіть єпископи.
— То й що? Я не можу тут нічим зарадити!
Вперше за всю їхню розмову з обличчя королеви спало напруження, і його осяяла глумлива посмішка.
— Мене не треба в цьому переконувати! Не забувай, що я теж жінка й колись теж мала залицяльників. Завтра охорона, призначена твоїм батьком, нарешті вирушить назад до Києва, а з нею поїде й Пилип.
Анна відвернула голову, раз по раз підносячи пальці до вуст, які ще зберігали спогад про поцілунок її друга. Марія Доброгніва плеснула в долоні. І одразу ж прибігла служниця.
— Принеси княжні води.
Через кілька хвилин дівчина принесла срібну посудину із запашною водою.
— Освіжи обличчя.
Королева сама поправила княжні довгі руді коси й складки на сукні.
— Ходімо. Бо в мого чоловіка незабаром урветься терпець.
Менше ніж через п’ять днів після приїзду до Кракова валка знову вирушила в дорогу. Анна так більше й не побачилася з Пилипом.
Розділ сьомий
ЗУСТРІЧ
Подорож до Праги проходила в негоду: сніг, дощ, холод, грязюка; перекидалися хури, загрузали повози, на коней нападали вовки, а на людей — голодні розбійники; недужі воїни сиділи на конях пригнічені, а жінки й єпископи, хоч і були вдягнені в хутра, цокали зубами.
Змучена наріканнями придворних дам та стогоном Олени й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Анна Київська», після закриття браузера.