Читати книгу - "Анна Київська"

прийняли небогу з розкішшю, не баченою досі в строгому польському дворі, господар якого надавав перевагу довгим теологічним дискусіям, а не багатим учтам. Але ж приймали вони не просто небогу, а королеву Франції, тієї Франції, в якій Казимир і його матір знайшли колись прихисток і яку король полишав дуже неохоче. Казимир сподівався, що завдяки цьому шлюбові, призвідцем якого він був, а також його добрим взаєминам із посланцями короля Генріха ще більше зміцняться зв’язки між Польщею та Францією і водночас послабне вплив германського імператора.

У розпалі цього бенкету Анна насилу знайшла кілька хвилин, щоб попрощатися з Пилипом. їй пощастило разом із молочною сестрою вислизнути з-під нагляду Гослена, який після її бучного від’їзду з Києва не спускав із неї очей.

Хлопець зустрівся з Анною в церковці, що самотньо стояла на березі Вісли. Пилипові друзі чатували біля дверей.

Церкву осявало тьмяне мерехтливе світло. Анні здалося, що хлопець змінився — він виглядав змарнілим і начебто черствішим; вона не опиралася, коли він пригорнув її до себе.

— Я не повинна була приходити… Та серце в мене розривається від самої думки, що я вже ніколи тебе не побачу!..

— Анно, дозволь мені супроводжувати тебе далі… Я зголю бороду й пострижуся… Ти скажеш, що я один із твоїх служників… навіть твоїх рабів…

— Ти ж знаєш, це неможливо. Вельможа Шонійський та єпископи ніколи на це не пристануть. Вони ж бо помітили, як ти дивився на мене і з якою приязню я до тебе ставлюся.

Пилип грубо притис її до себе. Вона скрикнула:

— Не роби цього! — І знов пригорнулася до нього. — Зайчику!..

Мов зайчик у іграх її дитинства, зараз він вислизне від неї, залишить її нещасною… — Зайчику, любий мій Зайчику, поцілуй мене.

Після цього першого поцілунку посипалося б, звичайно, багато інших, та раптом до церкви вбігла Ірина.

— Мерщій тікайте звідси, сюди йдуть ченці!

— Пилипе, візьми цей перстень, хай він нагадує тобі про мене. Не сумуй дуже, Зайчику, я довіку не забуду про тебе.

— Швидше, княжно, швидше!

Ірина вирвала Анну з рук, що намагалися її затримати, і бігом потягла слизьким берегом. Зробила вона це вчасно: до каплиці вже заходили ченці, серед них був і єпископ Готьє, що прийшов на вечірню відправу. Готьє впізнав Пилипа. Єпископові щось здалося підозрілим, і він озирнувся довкола. Але при мерехтливому світлі побачив лише трьох товаришів Ярославового боярина.

— Що ти тут робиш, сину мій? — спитав він по-грецькому. — Чому ти такий заплаканий?

Сердитим помахом руки Пилип витер сльози.

— Хіба мені заборонено молитися?

— Аж ніяк, сину мій. Молитва дає розраду. Сподіваюся, ти знайшов її в цьому священному місці.

Дивлячись на сповнені розпачу очі хлопця, єпископ перейнявся жалістю до нього.

— Іди з миром, я помолюся за тебе.

Це співчуття ще дужче пригнітило Пилипа, і він вийшов з церковки, не попрощавшись із прелатом.

Готьє задумливо дивився йому вслід.

Анна прибігла засапана до своїх покоїв і застала там тітку Марію Доброгніву, що насуплено чекала на неї.

— Мій чоловік уже двічі питав про тебе. Ніхто не знав, куди ти поділася, і я, щоб уникнути пліток, сама прийшла сюди. Де ти була? Ти можеш мені сказати?

— Ох, тітко Маріє, не свари мене! Згадай, як ти втішала мене, коли в дитинстві батько мене карав.

Анна кинулася в обійми до королеви, яка була лише трохи старша за неї. Але цього разу тітка відштовхнула її.

— Анно Ярославно, ти не маєш права так поводитися. Ти, як і я, королева, і відтепер для тебе передусім має важити тільки слава твого королівства, честь твого чоловіка й виховання твоїх дітей. Ти мусиш думати лише про них. Забудь про свого батька й матір, братів і сестер, друзів і свою країну…

— Ніколи!

Лють, з якою Анна вигукнула це слово, примусила стрепенутися Казимирову дружину, яка доклала стільки зусиль, щоб повторити завчені настанови.

— Ніколи, чуєш, ніколи я не забуду своєї країни!

Марія з полегкістю зітхнула: то не нещасливе кохання, а розлука з батьківщиною спонукала її небогу поводитись так непевно.

Марія Доброгніва обняла Анну.

— Не плач, голубко моя, я теж часто думаю про рідну землю, але мій обов’язок і моє щастя — тут. Мій чоловік знає короля Генріха й каже, що то чуйний чоловік. Він любить гарне жіноче вбрання, коштовності, танці й полювання. Правда ж, і ти це любиш?

Анна всміхнулася крізь сльози.

— Але чи не багато він старший за мене?

— Старші чоловіки бувають куди кращі за молодих і уважніші до забаганок дружин.

— Твоя правда.

Анна сказала це так сумно, що в Марії з’явилася підозра.

— Можна, я в тебе про щось спитаю?

— Питай.

— Чи нема в тебе коханого, за яким ти жалкуєш?

Анні до обличчя ринула кров, і вже це було певною відповіддю на поставлене їй запитання.

— Сердешна, ти хочеш себе занапастити!

— Це не те, що ти думаєш! Я люблю Пилипа, як брата, а не як коханого. Батько про це знає, а то він ніколи б не послав його супроводжувати мене.

— Може, мій брат Ярослав і знає про твої почуття, але він припускається великої помилки, бо не знає про Пилипові почуття. Всі здогадуються, що він тебе кохає, навіть єпископи.

— То й що? Я не можу тут нічим зарадити!

Вперше за всю їхню розмову з обличчя королеви спало напруження, і його осяяла глумлива посмішка.

— Мене не треба в цьому переконувати! Не забувай, що я теж жінка й колись теж мала залицяльників. Завтра охорона, призначена твоїм батьком, нарешті вирушить назад до Києва, а з нею поїде й Пилип.

Анна відвернула голову, раз по раз підносячи пальці до вуст, які ще зберігали спогад про поцілунок її друга. Марія Доброгніва плеснула в долоні. І одразу ж прибігла служниця.

— Принеси княжні води.

Через кілька хвилин дівчина принесла срібну посудину із запашною водою.

— Освіжи обличчя.

Королева сама поправила княжні довгі руді коси й складки на сукні.

— Ходімо. Бо в мого чоловіка незабаром урветься терпець.

Менше ніж через п’ять днів після приїзду до Кракова валка знову вирушила в дорогу. Анна так більше й не побачилася з Пилипом.

Розділ сьомий

ЗУСТРІЧ

Подорож до Праги проходила в негоду: сніг, дощ, холод, грязюка; перекидалися хури, загрузали повози, на коней нападали вовки, а на людей — голодні розбійники; недужі воїни сиділи на конях пригнічені, а жінки й єпископи, хоч і були вдягнені в хутра, цокали зубами.

Змучена наріканнями придворних дам та стогоном Олени й