Читати книгу - "Перверзія"

99. Після теплого душу я зійшла повечеряти до тратторії на Камп'єлльо Льоредан. Доктор і Респондент уже сиділи в ній.

100. Я продовжую спостереження за Респондентом. Про всі дальші події Монсиньйора інформуватиму в усталений спосіб.

Монсиньйорові низько кланяюся —

Церіна.

Я прокинувся від навколишнього ранку з таким жалем і смутком усередині, що вже навіть розплющивши очі, довго залишався непорушним, не в силі стрепенутися і скинути геть цю досвітню непрохану отерплість. Що мені снилося? Я не знав, що мені снилося.

Зрештою, мені знайомі ці сумні пробудження. Так буває, коли сниться Вона. Якісь уламки з отих двох-трьох років, позбавлені властивого їм часу-і-простору, іноді це просто звуки, а найчастіше — якась дурнувата гонитва і вічне невстигання, якесь перескакування з автобусів у тролейбуси, забігання у брами, шукання безпечного подвір'я, притулку під деревом чи просто — у темряві. Якісь осудливі погляди перехожих, мовляв, що вони тут Роблять удвох. Пси, які рвуться з ланцюгів, забачивши час, чужих і двоногих, у пильнованій зоні, викликання міліції якимось незримим спостерігачем, що прикипівши До вікна, запам'ятовує кожен крок підозрілої пари внизу. Переховування від патрулів — за стовбуром дерева, за рогом прибудови, за розвішаними простирадлами, за сміттєвими баками. І тому подібні мотиви, які не можуть не снитися, бо це були хвилини моєї найвищої найніжнішої любові до Неї — саме тоді з Нею почалося, ми бігали по лікарях і знахарях, вистоювали в безконечних чергах під кабінетами поліклінік, до того ж нас виселяли і нам доводилося вже о сьомій ранку виходити з дому, а повертатися не раніше дванадцятої ночі, тож ми пописали в місті й нікуди не встигали, а часом по п'ять-шість годин не мали куди подітися, бо повернення додому було ще заборонене, її постійно нудило, Вона непритомніла в переповнених (як і в порожніх) автобусах, іноді для Неї звільняли місце біля вікна, але це не рятувало, я тримав її за руку, хоч повільна сіризна вже накочувалась на її обличчя, ми вискакували на зупинці і летіли в першу-ліпшу браму, де Вона нарешті вибухала своїм давно стримуваним блювотинням, бідна, бездомна і хвора, а я кружляв навколо Неї, ніби сторож, ніби крук, ніби охоронець, ніби раб, ніби власник.

Буває, сниться й дещо інше. Мене запрошено до якогось приміщення. Я знаю, що зараз туди прийде Вона. Це має бути наше перше побачення по довгій розлуці. Я сідаю в крісло й чекаю — Вона от-от з'явиться. Якісь дуже впливові спільники влаштували нам цю неможливу можливість. У моїй пам'яті пульсує приготовлена фраза, з якою звернуся до Неї. Чую кроки на сходах або рипіння вхідних дверей. Але то не Вона. Ніхто не приходить до кімнати, в якій я чекаю. І так до самого пробудження — протягом чотирьох, п'яти годин, я чекаю, шанси тануть, я вслухаюся до кожного схлипу навколишньої тиші, але Вона не приходить.

Також є сни, переповнені людськими фізіономіями: цілі натовпи друзів, друзяк, друганів і подруг (причому в багатьох зовнішність аж ніяк не така, як насправді), якісь пиятики, танці, сигаретний дим, ґвалт, маски, регіт, тіснота, я намагаюся розшукати в цьому кодлищі Її, мене хапають за руки, мені наливають, я продираюся через цю спітнілу хащу, мене спокушають розмовами, співами, і я вдаю (уві сні, так), що Вона найменше мене цікавить, що я не її шукаю, але в той же час панічно вираховую, скільки ще часу в моєму розпорядженні (до пробудження), аби подолати всі ці незліченні перелюднені приміщення і таки знайти її. Одного разу мені приснилося, що я її знайшов, але Вона увесь час поверталася до мене спиною, й перед самим пробудженням я подумав, що не покличу її — це ризиковане, адже насправді істота, яку бачу лише зі спини, може виявитись не Нею, і що тоді?

Однак сьогодні мені снилася не Вона. І цей жаль, цей смуток, ця обірваність усередині геть нічим не пояснимі.

Я потрапив до Венеції. Я прокинувся в антикварному ліжку, на барвистих простирадлах, що пахнуть айвою і сухим абрикосовим цвітом. Наді мною — висока і чиста стеля з орнаментальним розписом, який нічого мені не нагадує. Навколо мене — ціла колекція гарних предметів зі срібла, горіха, ебену, сандала, слонової кістки, бронзи, теракоти, мережива, оксамиту. Переді мною — п'ять повних днів і ночей у цій дійсності, більше схожій на галюцинацію.

Учора я зблудив з ледве знайомою жінкою. Вона одружена з іншим. Потім утрьох ми вечеряли в тратторії, це потривало до глибокої ночі, ми випили дуже багато к'янті, але вино поводило себе стримано, ніби вода. Ми розійшлися перед дверима до їхнього покою. Далі я був сам.

Це достатня для ранкового смутку причина? Якщо так, то я приїхав. Я пропав.

А все ж порятунок є: треба лише встати з ліжка і Жити далі. Complotto ранкових процедур, ванна з Рожевого каменю (абіссинського? мавританського?), рушники, що будь-коли зберігають запахи лілей і помаранчів, присутність у всьому ясної музики Бенедетто Марчелльо, півгодинне добирання сорочки і краватки, оживання Великого Каналу під вікнами, переходи з мінору в мажор і навпаки, роздивляння себе у дзеркалі, відмова від краватки, запах їдла, що приходить невідомо звідки, спогад про сніданок о дев'ятій.

Отже, я поласую цим містом. Я спробую прожити в ньому щось найпекучіше, найгостріше. Я знайду в ньому таке найпотаємніше місце, де мене не дістануть. Ні карабінери, ні поліція, ні сам чорт.

Але сьогодні ще рано. Сьогодні о десятій початок, знайомлення і намагання всіх усім подобатись, per favore, Perfezki[15], безумовно, треба взяти гондолю, інакше на дідька було сюди їхати?..

Смужка сонця на меблях, на люстрах, на срібному посуді, mio caro signore, tutto e per Lei[16], починаємо традиційну венеційську виставу під назвою «Радість буття, або ж Dolce vita». До ваших послуг: плюскіт води, запах парфумів, мигдалеве печиво, каплички на палях, вірш Рільке, присвячений Ріхардові Беер-Гофманові, гостропера трава у внутрішніх двориках, наперсток смолянистої пекельної кави, вчені ерудити і книжники, перелітні жінки, що дивляться в очі, десять тисяч церков, палаців, винарень, музеїв, борделів, чотириста мостів, і з кожного вам пропонується плюнути, школи незнаних ремесел, тенори вуличних романсистів і, ясна річ, найтріюмфальніше з венеційських видовищ — повсюдне тріпотіння ніколи не сохнучої білизни!

Мені залишається бути уважним. Тобто ще раз оглянути себе в дзеркалі. Не забути підняти з підлоги Адин шалик. Нагадати собі початок 21-ї пісні Дантового «Пекла». Причинити за собою двері, замкнути їх на ключ. І, посвистуючи, рушити назустріч принадам.

 Свою