Читати книгу - "Перверзія"

Юрій Андрухович

Перверзія

Її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я сиджу в їхньому «альфа ромео», припустимо, що це «альфа ромео», і ми мчимо автобаном з Мюнхена у Венецію. З Мюнхена. У Венецію.

Це сталося зі мною позавчора, 3 березня, великопісної середи, першого дня по закінченні карнавалу. Це була піша прогулянка Мюнхеном у надії побачити рештки неприбраного свята: купи сміття, биті пляшки, потоптані хвости і крила, здерті фарбовані мармизи. Нічого подібного я вже не застав, бо вибрався до міста аж пополудні. Вулиці і площі було вичищено ще, напевно, вдосвіта…

Я знайшов короткотривалий притулок у кав'ярні «Люітпольд», яку розшукав за малою на Брієннєрштрассе (чи, як тут кажуть, «штразе»), 11, де дозволив собі один за одним два подвійні «ремі-мартени» (перший на вшанування пам'яті Рільке, другий — Стефана Ґеорге). Коли мені зробилося зовсім тепло, я виповз із кав'ярні й рушив помаленьку в бік Швабінга, поминаючи Одеонсплятц і залиту першим присмерковим освітленням Людвігштрассе. Вітрини обіцяли все на світі, навіть безсмертя. Ніхто не посипав голову попелом. Тисячі перехожих рухалися поруч зі мною в цьому іграшковому меґаполісі. Але порядні люди такого дня мусять причаститися рибою: Ash-Wednesday (як називав усе це Еліот), Aschenmittwoch[1], попіл, смуток, меланхолія і риба.

Так починається піст…

Тепер один ліричний момент. Не доходячи ще до університету і Тріюмфальної брами, я відчув, що починається весна. Це було все разом: теплий вітер, трохи дірчастого снігу, мій розпанаханий плащ, метляння шалика, нова сорочка, запах нової сорочки, печених каштанів, гострих приправ, запах іще там чогось, якихось жінок, чоловіків, що плинули поруч, музика з-за рогу, стиск у грудях, — я зупинився менш ніж на мить, та де там, я не зупинявся, я просто зрозумів — але яке «зрозумів», коли це зовсім не те слово, і «відчув» не те слово, і ніхто мені не підкаже потрібного слова — я прочув чи що, якісь великі зміни, бодай одну, щось таке…

Її звати Ада, а його доктор Різенбокк, приватна урологія в Поссенгофені. І вони везуть мене до Венеції своїм автом. Я трохи очухався щойно перед австрійським кордоном. Аж тоді впізнав майже на дотик потребу щось наговорити в цей диктофон.

Так от, позавчора, великопісної середи увечері, я врешті вийшов на Швабінґ, на залиту ще дразливішими вогнями Леопольдштрассе. Я був готовий до пригод, аж стрибав усередині свого тіла. Пригода тут-таки знайшла мене: присадкувата й червоногуба мулатка, коротконога і в короткій спідниці, з шаленими заокругленнями, обвішана брязкальцями, в обшитому блискітками тісному декольте, повія з якихось інших веселих кварталів, бо Швабінґ тепер уже не той, що за часів символізму і кайзера Вільгельма. Вона стояла у брамі під ліхтарем і виглядала з натовпу необхідне їй обличчя. У мене виявилося саме таке, я побачив її спалах, вона всміхнулась, я все зрозумів, стало до дідька зимно у грудях, залишалося ще з десять кроків, не цілих сто марок у портмоне, які я мав при собі, аж ніяк не гарантували нашу домовленість, за п'ять кроків до неї я почув «hallo, kommst du mit?»[2], ще два кроки я мовчав нарешті видихнув просто у неї «ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?»[3], вона не відповіла «wieviel», крутнулася на своїх садо-мазопідборах, узяла мене за руку і підвела до брами. Отже, була все-таки місцевою, зі Швабінґа, браму відчинила ключем, задля special effect'y видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми опинилися в будинку, де вона попровадила мене сходами догори, час від часу озираючись і губато всміхаючись, тож я почув, як у мені піднімається і бунтує вся повздержливість останніх місяців, а навіть років, ці брязкальця на ній були просто нестерпні, я готовий був заїхати в неї вже тут, на сходах, притиснувши її до перил і задерши суто символічну, куцу спідничину з червоного шовку. Проте вона зберігала безпечну відстань і все провадила кудись угору, на якийсь дев'ятий поверх чи що, при цьому увесь час наспівувала якоюсь тропічною мовою, може амхарською. Так нарешті ми опиняємося в переповненому людом помешканні, обкуреному й обкадженому всілякими екваторіяльними пахощами, підсвіченому зеленими і червоними лампами, де всі без винятку співають…

…Oro, я навіть не зауважив, як ми перетнули австрійський кордон. Прочитав тільки «Кіферсфельден» чи щось подібне, якісь жукові поля. Кам'яні стіни по обидва боки від шосе, нарешті гори, ми в'їхали в гори, всюди виявилося до холери снігу, аж доктор Різенбокк — це я про тебе, про тебе — мусив начепити захисні окуляри. Він сидить за кермом і ані слова не знає по-українському. Інша справа його дружина. Вона все розуміє, сама з походження українка, вона поруч із ним, на передньому сидінні, як і належиться, Frau Riesenbock; уся в чорному та вишневому, але вона мене не чує…

Що то було за помешкання, я догнав, здається, не відразу. Мені забило груди солодким димом, я почув себе майже восковим, співи линули звідусіль, з усіх кімнат, усі ці люди ходили ще й нині у карнавальному шматті, вони ніби повизбирували його на смітниках після вчорашнього, моя бронзовонога спокусниця розчинилася серед інших мулаток, арабок, туркень, китаянок та індусок, вони прикрашали помешкання живими зеленими гілками, смугами гарячих тканин і безліччю образків, до яких я ніяк не встигав придивитися; переходячи з кімнати в кімнату, я намагався все ж упіймати її за задницю, навіщо мене сюди привела, я шаную звичаї всіх народів, обряди тощо, але ти надто далеко зайшла, нічна пташко, сказав би я їй, однак у кожній кімнаті сиділо на килимах, тапчанах і просто на підлозі повно перебиранців, анахронічних карнавальних гуляк, і всі співали, цьому не було кінця, відколи я туди потрапив, суцільні співи каліченою німецькою, щось ніби псалми чи гімни, граматичні неоковирності навіть мені впадали у вухо, але мелодія була досить гарна, шалено гарна мелодія, вишукана, суміш кельтського та коптського з додатками бразилійського, вірменського, магребінського і румунського. Я пришизів від тієї музики, я й сам пробував підвивати, але час до часу хто-небудь зі співунів осудливо зиркав на мене, мовляв, не пхайся, не твоє мелеться, і я вмовкав…

Перше, що я завжди роблю, опинившись у не знаному досі приміщенні, — це шукаю музичний інструмент. Я люблю фортеп'яно, гітару, віолончель, акордеон, маракаси, флейту, я люблю ще безліч музичних інструментів. Отже, я почав їх шукати. Проте нічого схожого ніде не було — тільки голоси, жіночі й