Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

Щоб якось пережити нові часи, люди почали кудись виїжджати. Хто в Польщу, хоча там, здається, не було нічого ліпшого, хто в Італію (хоча українці давно поставали італійцями, адже їли самі тільки макарони), хто в Португалію — про цю країну Лєна не знала нічого.

Її батько теж вирішив виїхати.

Вони сиділи з мамою на кухні й після смачної макаронної вечері говорили так:

— Їдь! — казала мама. — Їдь, бо поздихаємо.

— Куди я тобі поїду?! Ну, куди? — запитував батько.

— Їдь в Італію. Он Мирося з моєї роботи поїхала. Надсилає страшні гроші.

— Я що тобі, Мирося? Вона там не руками заробляє.

— А чим, по-твоєму?! Вона фотографії присилала. Живе на віллі у старих чоловіка й жінки. Доглядає за ними і все має. Все! Її годують, одягають, раз на місяць має вихідний. Зачіску собі зробила, тепер на людину схожа.

— То ти і їдь!

Мама мовчала.

— В Італію я не поїду, бо там мафія, — врешті вирішив батько.

Він постійно дивився італійський серіал «Спрут» про чесного комісара міліції, який бореться сам-один із невмирущою мафією. У тому серіалі так виглядало, що вся країна — мафія, тільки один комісар Катані — чесний. За що і поплатився головою. Його, здається, і в басейн із сірчаною кислотою кидали, і родину вистріляли, а він уперся і все. Чесний був. Тоді його теж пристрелили, і на цьому серіал закінчився.

— Я поїду в Америку, — сказав батько.

— Америку? — мама навіть не сміла про неї подумати. — Давай в Америку!

Про Америку взагалі-то окрема історія, але, напевно, всі її знають. Америка — це рай на землі. Там дороги вимощено доларами — бери, набирай, скільки хочеш. Правда, чорних багато, колишніх рабів, на них, коли дивишся, завжди сміятися хочеться, але сміятися не можна, бо застрелять. В Америці взагалі в усіх є пістолети. Діти стріляють у вихователів і вчителів, наприклад, коли ті їм чимось не вгодили. Але всі це терплять, бо краще жити коротко, але з доларами, ніж довго, але без.

Далека американська родина Лєниної бабці раз на два роки присилала дерев’яний ящик із хустками й різними солодощами, які, поки ящик плив через океан, встигали зіпсуватися. Але хустки бабця дуже любила і завжди називала їх «американські». Казала Лєні: «Дитино, подай-но мені з шафи ту американську хустку».

— А ти знаєш англійську? — питала Лєнина мама.

— Учив в університеті, — відповідав батько. — Ду ю спік інгліш, єс ай ду! Я і німецьку вчив, так що не переживай, дам собі раду! Шпрехен зі дойч?! Натюрліхь!

Щоб виїхати до Америки, Лєниному батькові треба було «виграти» ґрін-кард. Вона, ця карта, продавалася в кожному закапелку, тільки плати гроші і їдь здоровий. Але коштувала багато, у Лєниного батька стільки не було. Дешевший спосіб — купити, там же в закапелках, фальшиве запрошення від американських родичів, котрих ніколи не існувало, в якому ці родичі на колінах благають тебе приїхати до них на місяць погостювати. За все вони платять, годуватимуть тебе і доглядатимуть, як власну дитину. Головне — не переплутати імена цих родичів і мати на співбесіді в американському консульстві спокійне лице. Лице, що викликає довіру. Яке каже працівникам консульства: «Ви не переймайтеся, я обов’язково повернуся назад, тільки місяць погостюю і миттю назад, тільки мене й бачили. Сто років мені треба ваша Америка з колишніми рабами і пістолетами. Мені й тут добре живеться — не Україна, а просто-таки чудо економічного розвитку».

Так треба було виглядати.

Лєнин батько практикувався перед дзеркалом цілий місяць. Учився контролювати міміку, щоб жилки від страху не вискакували одна поперед одну. Щоб голос був упевнений, але не занадто, бо занадто впевнені голоси теж викликають підозри.

Їхати до Києва сам Лєнин батько боявся, тому підбив на авантюру свого найкращого друга Толіка. Щоб той поїхав за компанію. Толік був високим і чорноволосим. Виглядав на вчителя музики, і навіть пальці мав довгі й тонкі, пальці піаніста, хоча сам, здається, якщо й грав, то на скрипці. У нього було двоє дітей і молода дружина.

Поїхали до Києва. Лєнина мама проводжала делегацію зі сльозами на очах. Лєна ж розповідала всім, що мусить терміново вчити англійську і сумуватиме за Україною до кінця своїх щасливих багатих днів.

Але в Києві щось трапилося негаразд. Лице Лєниного батька все одно його видало. Чи з голосом щось було не так. Чи імена «родичів» зі страху переплутав. Чи сорочку не ту одягнув. Чи просто не пощастило. Словом, у візі йому відмовили і заборонили просити її повторно протягом наступних п’яти років.

— Добре, що в тюрму не посадили, — казала потім Лєнина мама.

А от Толіку, який узагалі-то їхав за компанію, візу дали. Вочевидь, зовнішність вчителя музики спрацювала. Толік винувато зібрав манатки і поїхав у країну доларів. Через два роки до нього переїхала дружина. Через чотири — діти. Тепер Толік живе в Нью-Йорку, головує на фірмі з будівництва пластмасового американського житла. Написав Лєниному батькові листа: «Українців тут багато, живу так, ніби й не виїжджав нікуди». Ніби від цього комусь мало стати легше.

Старенька Лєнина бабця, та, що в американських хустках ходила, пам’ятала не тільки старі часи, а й так звані часи прадавні, що панували до того, як пролетарі всіх країн об’єдналися і прийшли на її поле орати. Вона називала ці часи — «за Австрії». Щоправда, деколи вона плуталась і говорила: «за Польщі», маючи на увазі, без сумніву, одне й те ж. Лєнина бабця вважала ті часи найкращими в її житті. Можливо, тому, що тоді вона була молода і гарна. І мала зуби. І могла їсти квашені огірки. Хоча з того, що Лєна від неї чула, тяжко було зрозуміти, чи мали люди гроші, чи ні. Лєна підозрювала, що таки не мали, бо на нашій землі, казала вона, бути багатим якось непристойно. Тоді тебе мають або за злодія, або за продажну шкуру.

Малою бабця мусила сама орати величезне безкрайнє поле. Її батько, якого бабця називала «дєдьо», і Лєна думала, що то її дядько, пішов на Першу світову війну і присилав звідти фотографії. Присилав звідти фотографії, навіть коли сама війна закінчилась і навіть коли по війні минуло десять років, і навіть тоді, коли почалася нова війна.

Спочатку він