Читати книгу - "Осінь патріарха"

аніж колись; знову па всіх усюдах стояли клітки з птахами, і балакучі гуакамайо[3] та королівські папуги на жердинках вихваляли Іспанію, а не Португалію; скромні й послужливі жінки підтримували в домі таку чистоту й порядок, наче на військовому кораблі, а крізь вікна долинала та ж сама бравурна музика, ті ж самі тріумфальні петарди, ті ж самі святкові дзвони, якими відзначали спочатку його смерть, а тепер - його безсмертя, і на Військовій площі тривала безперервна маніфестація з гучними заздоровницями й величезними гаслами: “БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙДОСТОЙНІШОГО, ЯКИЙ НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ВОСКРЕС ІЗ МЕРТВИХ!” - це було нескінченне свято, яке йому не доводилося продовжувати, вдаючися до таємних маневрів, як колись, бо державні справи вирішувалися самі собою, вітчизна функціонувала, він один був урядом, і ніхто не суперечив йому ні словом, ні ділом, адже він був такий самотній у своїй славі, що в нього не зосталося навіть ворогів, - і такий вдячний своєму вірному другові генералові Родріго де Агіляру, що, не турбуючись більше про витрати молока, наказав вишикувати в патіо рядових, які відзначилися своєю жорстокістю та почуттям обов’язку, і скорше інтуїтивно тикаючи пальцем, підвищив їм звання, усвідомлюючи, що воскрешає таким чином армію, яка ще обплює руку, що її годуватиме: “ти - капітан, ти - майор, ти - полковник, себто ні, - генерал, а решта - лейтенанти, хай вам чорт! ось тобі й військо, друже!” - його так зворушили ті, хто оплакував його смерть, що він наказав привести дідуся, який привітав його масонським жестом, і чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень, і нагородив їх почесною медаллю, наказав привести перекупку і дав їй те, чого вона, за її словами, потребувала найбільше: чималий дім, де б вона могла жити із своїми чотирнадцятьма дітьми, наказав привести школярку, яка поклала квітку в його труну, і дозволив їй те, “чого я хочу найбільше в світі”, - тобто вийти заміж за моряка, - все те доброчинство було йому розрадою, але його приголомшене серце не знало ані хвилини спокою, аж поки він не побачив у патіо казарми Святого Ієроніма зв’язаних і знеславлених учасників штурмових загонів, які вдерлися в президентський палац, він з нещадним злопам’ятством упізнав одного за другим усіх та поділив їх на групи згідно з мірою провини: “ти керував штурмом - сюди, ви збили з ніг невтішну перекупку - сюди, ви витягли тіло з домовини й поволокли сходами, а потім по багнюці, - сюди, ач, сволота!” - насправді ж його не цікавило покарання, - він хотів довести собі самому, що наруга над тілом і штурм палацу були не стихійною акцією народу, а ганебною справою запроданців, отож він сам заходився допитувати злочинців, аби домогтися, щоб вони добровільно сказали вигадану правду, якої так бракувало його серцю, - але не домігся свого; тоді він наказав на кільканадцять годин підвісити їх униз головою, зі зв’язаними руками й ногами до балки, наче папуг, але не домігся свого; тоді він наказав кинути одного у рів, щоб інші бачили, як того розривають на шматки і жеруть каймани, але не домігся свого; тоді він вибрав одного з- поміж головних злочинців і наказав на очах у всіх живцем оббілувати його, і всі побачили шкіру, ніжну й жовту, наче пуповина, і відчули на собі бризки гарячої юшки з закривавленої плоті, яка билася в агонії об каміння патіо, - і тоді вони зізналися, як він бажав: так, їм. заплатили чотириста золотих песо, щоб вони витягли труп на смітник за ринком, - вони не хотіли того робити ні з власної волі, ні за гроші, бо нічого не мали проти нього, а надто - коли він уже помер, але на нелегальних зборах, де було навіть двоє генералів з верховного командування, їх усяко залякували: “тільки через це ми так учинили, слово честі, мій генерале!” - і тоді він зітхнув полегшено і наказав, щоб їх нагодували й дали перепочити цієї ночі, а завтра вранці кинули кайманам, - “бідні одурені хлоп’ята!..” - зітхнув він ще раз і повернувся до президентського палацу з душею, вільною від волосяниці сумнівів, бурмочучи собі під ніс: “тепер усі бачили, хай їм чорт, усі бачили, що ці люди люблять мене!” Щоб розвіяти докори сумління, які Патрісіо Арагонес заронив у його душу, він поклав собі, що це будуть останні тортури в історії його режиму: кайманів знищили, зруйнували катівні, де можна було роздробити одну по одній всі кістки, не вбиваючи людини; він оголосив загальну амністію і зробив прозорливе припущення: лихо цієї країни - в тому, що люди мають забагато часу на роздуми, отож, шукаючи для них якесь заняття, він відновив березневі змагання поетів і щорічні конкурси на звання королеви краси, збудував найбільший на Карибському узбережжі стадіон і звелів нашій команді виграти або вмерти, наказав відкрити в кожній провінції безплатну школу підмітальниць, - фанатичні учениці цих шкіл, окрилені президентською спонукою, позамітавши в домівках, заходилися замітати вулиці, а потім і шосейні дороги та путівці, - гори сміття перекочовували з однієї провінції в іншу, супроводжувані урочистими процесіями з державними прапорами й величезними гаслами: “БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙЦНОТЛИВІШОГО, ЯКИЙ ДБАЄ ПРО ЧИСТОТУ НАРОДУ!” - і ніхто не знав, куди ж те сміття подіти, а він тим часом блукав, наче заклопотаний звір, насилу волочачи свої незграбні лаписька, і ламав собі голову, чим би його ще розважити цивільне населення, - він продирався крізь юрмища прокажених, сліпих та паралітиків, які просили цілющої солі з його рук, хрестив у купелі посеред патіо дітей своїх хрещеників, даючи немовлятам своє ім’я, а нахабні підлабузники зусібіч урочисто проголошували його єдиним, бо він таки й справді не мав двійника, отож мусив сам роздвоюватися в цьому схожому на ярмарок палаці, де що не день, то все більшало кліток із найхимернішими птахами: відтоді, як стало відомо, що його мати Бендісьйон Альварадо була птахівницею, ті клітки надсилали - хто з улесливості, хто - глузуючи, і незабаром їх не було вже де ставити; він брався водночас до стількох державних справ, що в патіо та канцеляріях товпилися цілі юрби, і годі було розібратися, де тут службовці, а де відвідувачі; ламали стільки стін, аби зробити ширшим світ, розчиняли стільки вікон, щоб ліпше було милуватися морем, що навіть просто пройти з однієї кімнати в іншу було все одно, мовби наважитися вийти на палубу парусника, віддавшись на ласку шалених осінніх вітрів. Це були звичайні березневі пасати, які завжди віяли у вікна палацу, але тепер йому казали: “це повіви миру і спокою, мій генерале!” - в нього так само дзвеніло у вухах, як і раніше, але навіть його лікар казав: “це дзвін миру і спокою, мій генерале!” - бо відтоді, як його вперше знайшли мертвим, усе, що діялося на землі й на небі, стало знаменням миру і спокою, і він вірив у це, так вірив, що в грудні знову діставався до будинку над прірвою, шукаючи розради своєму безталанню в ностальгічному товаристві колишніх диктаторів, які переривали партію доміно,