Читати книгу - "Камінь посеред саду"

— Привіт, мала, — якомога бадьоріше сказав я.

«Влаштуюся на новому місці — заберу Іринку, — забринів у мене в вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»

— Я не мала, — наголосила донька. — Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.

— Ого, — сказав я. — То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.

— Я слухаюся, — запевнила Іринка. — А де мама?

— Пішла в магазин, — несподівано для самого себе випалив я.

— І привезе мені цукерку? — спитала Іринка.

— Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.

— Добре, — пообіцяла донька. — Я побігла, а то мене дід чекає.

— Біжи, — дозволив я. — Чао, Ірусю.

— Я не хочу чаю, — сказала вона. — Я біжу тримати цвяшки.

— Поговорили? — це знову мама. — Отака вона непосида. Ти був спокійніший.

— Авжеж, я був зразковим хлопчиком, — підтвердив я. — До побачення, мамо.

— Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, — попроща-лася у відповідь мама.

Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.

«Зворушлива турбота, — подумав я. — До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».

І враз спазм перехопив мені горло — я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, — коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.

Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову, і коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.

— Боже мій, який ти розхристаний, — сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. — Ти ж геть замерз, Андрію.

— Я не замерз, — спробував я слабко опиратися. — У мене навіть руки теплі, ось попробуй.

— У тебе руки — як дві крижинки, — засміялася Магда. — Але я тебе напою чаєм. Зараз заварю з липовим цвітом.

— ТИ, мабуть, вважаєш, що я геть змерзлячко?

— Ну що ти? — засміялася знову Магда, і сміх у неї був щасливим. — Що ти, Андрійку, ти дуже мужній, але чаю я таки заварю, то вже моя турбота.

Вона взялася діставати торбинку з цвітом, обернулася, я завмер од щасливого сяйва її очей, а вона підбігла до мене, спитала, чого я стою, мабуть, таки замерз, коли отак стою непорушно; і лише тепер я помітив, що в кімнаті на ліжку сидить ще одна дівчина — спортивного складу, коротко пострижена, і здивувався, що Магда зовсім її не соромиться і з тим же щасливим виглядом метушливо струшує з мене сніг.

Я досі пам'ятаю запах її рук, які обтрясали сніг з коміра мого старого осінньо-зимового пальта. Так більше ніщо не пахло. Ніщо не пахло так, як її руки, той сніг і пишне смоляне волосся, на яке з мого тоді ще буйного чуба, перелетіло декілька лапатих сніжинок.

Струснувши головою, наче кінь, що проганяв спекотної погоди набридливих мух, я вийшов з переговорної кабінки. Турботлива тітонька в сусідній усе ще балакала з дочкою чи сином, які жили в холодному вересні. Людей у залі збільшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зітхнув і пішов до віконця доплачувати за прострочений час розмови.

За віконцем сиділа вже молоденька дівчина із тоненькими наманікюреними пальчиками. Коли вона брала з моїх рук гроші, здавалося, що ті пальчики мають ось-ось переломитися, і я не стримався і сказав їй про це.

— Я ж вас не ображаю, — сказала дівчина за віконцем і презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в'язаним платтячком.

— Маєте рацію, — сказав я і поспішив відійти.

Зате з переговорного пункту я вийшов не поспішаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навіть до перукарні і зайняв там чергу, хоч підстригатися не мав наміру, а поголюся вже дома.

Згадавши таким чином, що в мене є дім, я попрямував туди, бо раптом з'явилася впевненість, що Магда повернулася. Чому вона з'явилася, я й сам не знав, але мені, не знати чого, захотілося, щоб так воно і було.

Невже отой дурний спогад у кабінці вплинув?

«Спогад лишився спогадом, тільки й усього», — подумав я, вже коли підходив до нашого будинку.

І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенівці. Боявся цього і бажав. Була можливість якось врятувати ситуацію, перевести все на жарт абощо.

«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», — сказав би я.

Але відповідь… відповідь мала бути єдиною?..

Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент — виживе воно все-таки чи ні?..

Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?

«Схоже на те», — втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній — чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.

7

— ВИ Андрій Платонович?

Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під'їзду.

Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій со-рочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.

— Я Андрій Платонович.

Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене,