Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

як ми вміємо протестувати, тільки послухайте… У Лук'янівській тюрмі, де мені довелося двічі „гостювати“, солдати розстрілювали на подвір'ї в'язнів, які насмілилися оголосити голодування. І що ви думаєте, двоє хохлів у моїй камері вельми голосно, щоб почули тюремники й злякалися їхньої відваги, затягли тужливо: „Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче“. Ось який наш протест. А москалі на їхньому місці напевне затягли б „Славноє море, священний Байкал!“. Мої дорогі, я згоден співпрацювати з вами й популяризувати ваш політичний досвід у пресі, та лише за тієї умови, що ваш таємний гурток насправді стане мілітарним».

«Яку програму запропонуєте нам?» — спитала пані Малицька.

«Наша програма одна: боротьба з Росією, яка поневолила три чверті наших земель. Звичайно, ми спочатку таки мусимо спертися на Австрію, яка для нас є меншим злом. Трильовський упевнений, що цісар раніше чи пізніше дасть дозвіл на створення українського легіону, й нам треба з цього скористатися. Бо ж фатальна московська тройка жене стрімголов, і в жаху перед нею розступаються народи. Але ж мусить, нарешті, хтось її перейняти, щоб урятувати світову цивілізацію. Це може зробити Україна, а передовсім Галичина — нестравний шматок для московського черева».

«Сказав же міністр внутрішніх справ Росії Петро Дурнов, — перепинив Євген невтримну мову Донцова, все ж підтримуючи його думку: — „Лише божевільний може хотіти приєднати Галіцію до Росії: хто завоює Галіцію, той втратить імперію“.

„Тим не менше москалі насамперед, як лиш розпочнеться війна, посягнуть по цей нестравний для них шматок, не підозрюючи того, що він розвалить, розчленує ізсередини обидві імперії. Ви це добре усвідомте собі, Євгене. — Донцов пильно глянув на Коновальця, наче в думці зважував його можливості. — А тоді Велика Україна й Галичина спільно займуть свій плац на землі“.

„Дякую вам за ці слова, пане Донцов, — промовив Євген. — Ви в цю хвилину задекларували ідею соборності України, а в цьому запорука нашої свободи… Й міг це зробити тільки наддніпрянець, який добре знає приховану потенцію українського Сходу й бачить національно свідому силу Заходу. Ця ідея має перерости в нашу ідеологію. А скажіть, що нам найбільше загрожує?“

„Що найбільше нам загрожує? — перепитав Донцов, ніби здивувався, що ці молоді люди самі не можуть знайти відповіді на таке просте питання. — Смертельно небезпечною для нас є концепція „капусти головатої“ — спокійно, вигідно й вегетативно існувати і вважати абсолютом їжу, забави та гроші“.

„І ви цю мерзоту адресуєте нам?“ — спалахнула Олена, й Роман замилувався розіскреним обличчям дівчини, ніби вперше її побачив. — Хіба є для цього якісь підстави?»

«Я не звинувачую вас, а тільки застерігаю», — відказав Донцов.

Коли пані Коновальцева запросила гостей до вечері, Олена упівголоса промовила до Марійки:

«А він нестерпний!»

«Він справжній», — відказала Марійка, й загадкова усмішка пробігла по її устах.

…Мій дід Максим Безрідний водно говорив мені: «Михаиле, час такий, що не всі втримуються при житті, ось уже й батька твого немає — підірвав себе гранатою, я вернувся із заслання знищений, здоров'ям кволий — дні мої полічені, а совєтська тюрма не вічна, і ти вийдеш на передній край. Та хоч би що з тобою трапилося, як тільки залишишся живий, маєш розповісти на письмі про страду трьох наших поколінь у боротьбі за самостійну Україну».

…Війна при всій очікуваності вибухла начебто несподівано — так іноді бідкаються люди, що зима застала їх неготовими, хоч кожен знає, що вона мусить настати. Й діткнула всіх перша світова бойня.

Товариство «мазепинців» відразу після оголошення війни записалося в усусуси, хоч і не всіх добровольців прийняли до легіону на комісії в Стрию. Євгена й Романа мобілізували до 19-го полку інфантерії й послали на ліве крило фронту в Бескидах під команду генерала Гофмана. Ольга Левицька в перші дні війни овдовіла: її муж Дмитро Басараб загинув у боях на Маківці; Марійка Бачинська виїхала до Берліна й працювала там в Українському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанівна, незважаючи на заборону батьків, записалася в жіночу стрілецьку чоту, яка під Болеховом потрапила в оточення і здалася в російський полон — це трапилося за день до того, як її судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, відправили до віденського лазарету; Євген Коновалець і Максим Безрідний не повернулися з виправи — всю двадцятку взяли в полон москалі біля Тухлі.

Намагаюся обережно знімати тиньк часу зі старої фрески — й постають переді мною живі.

Розділ четвертий

Батько і син

За наметом клекотів Майдан: змішалися на ньому в єдиний гул співи, музика, голоси промовців, і щораз більше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпі, немов у грозовій хмарі, гусло й тужавіло зловісне рокотання, що загрожувало розрядитися нищівним градом бунту; пориви людської люті, стримувані страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, і досить було однієї необачної іскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.

Порошив сухий сніг, притрушував холодною піною марево гніву; я відхилив дверну пілку намету й у присмерку побачив розгойдане море голів на площі; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегів — і мене пройняло змішане почуття тривоги, втіхи й гордості… І тут мені згадалися колишні слова зневіри мого приятеля Михайла, котрий, як і я, невідривно вдивлявся у натовп на безкраїй площі й, можливо, переоцінював давні свої постулати, які пригнули його до землі, коли над нашим світом, немов осіння шарга, зависла байдужість і втома: «Ці вже не вийдуть на арену, це травоїди, як говорив Донцов». І, бажаючи, щоб він і далі не відмахувався від моїх докорів легковажною притчею про песимістів і оптимістів, а щиро розкаявся за зневіру, сказав я йому, затруюючи свої слова краплею гіркоти:

«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловіре?»

Михайло затулив пілку намету, повернувся до мене, примарне світло маловольтової лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тіні образи, ані розкаяння за свою колишню слабкість; він заговорив, як мені здалося, не так до мене, як до себе самого:

«Я навіть найпослідніших невдах ніколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашій землі, є людиною зі своїм цензом духовності й світогляду. Але якби всі громадяни об'єдналися в єдину силу, що важко собі уявити в Україні, — навіть тоді залишилися б із тавром рабів на чолах…»

На цю інвективу він, видко, чекав моїх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не відчув, і тому взявся обґрунтовувати свої