Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Без начальника не можу, до того ж, скажу йому свою думку: ще не зима.
За вікнами падає бурий сніг заводського уральського міста[52]…
З 16-ї до 18-ї виступаю в редакції місцевої газети „Чусовской рабочий“. У нас з'являються друзі й трибуна. Пишу заяву директорові друкарні Олександру Миколайовичу Михальову на вантажівку — домовини треба забрати в Пєрьмі, затим знову відвезти у Пєрьмь, до літака, уже з останками — в одну сторону це близько 230 кілометрів. Завдяки Михальову знаходимо автобус для перевезення групи на кладовище й назад до готелю — 20 кілометрів у кожен бік. Це більш ніж своєчасно, бо в ПАТО — автобусному підприємстві, де минулого разу вільно брали навіть „Турист“, директор і головний інженер відмовили категорично.
Увечері 13-го телефоную додому В. В. Дивдіну: довідку-дозвіл обіцяє на ранок 14-го. Нарешті довідка на руках. Усе. Більше паперів не треба. Бо Чусовська санепідемстанція дозволяє ексгумацію й транспортування в цинкових трунах праху:
1. Стуса Василя Семеновича, похованого в с. Копальному.
…Номер поховання 9…
2. Литвина Юрія Тимоновича, похованого в с. Копальному.
…Номер поховання 7…
Іду до райвідділу міліції. Зустрічаю керівника карного розшуку Анатолія Семеновича Мікрюкова. Ще раз перевіряє мої документи.
— З юридичного боку все правильно. Ось тільки дільничного інспектора дам вам для порядку. А ще візьмете в Копальному когось із сільради…
Він викликає дільничного інспектора Файзулу Абдулайовича Матьякубова. Домовляємось, що 17 листопада о 8.30 за ним заїдемо у Вєрхнєє Каліно, де він мешкає.
Редактор газети обіцяє редакційну машину, щоб привезти на цвинтар мідників. Із директором школи олімпійського резерву „Огонек“ Л. Д. Постніковим ідемо на міський цвинтар (у кооператив „Ритуал“) домовитись про гробокопачів. І тут стає зрозумілим, що копати доведеться самим…
Я починаю вірити, що ми таки перепоховаємо Стуса та його товаришів. Телефоную до Пєрьмі Юрію Бєлікову, щоб розшукав судмедексперта, бо місцевий їхати на цвинтар відмовився. Домовляюсь із завідувачкою готелю Лідієй Івановной Алєксєєвой про місця для групи…»[53]
Група прибула до Чусового 16-го, посеред дня. У Пєрьмі залишилися Володя Шовкошитний та Володя Тихий. Титанічна робота, здійснена Шовкошитним, наче й не обіцяла жодних неприємностей: звідки було знати, що сюрпризи лише починаються.
Після поселення в готелі телефоную додому:
— Усе гаразд. Поселилися. Поки без пригод.
— Ви що ж, не могли з Пєрьмі зателефонувати? — На два голоси обурюються дружина й Ірина Калинець. — Вирішуємо питання про поховання на Байковому цвинтарі[54]. Телефонували з резиденції Папи…[55] Пропонували провести відспівування в католицькій церкві в Петропавловській Борщагівці[56], однак я відмовилася, — веде мову пані Ірина. — Хлопців треба відспівувати за православним обрядом. Навіть попри те, що в православній церкві можливі усілякі несподіванки. Це річ принципова.
Тоді вона ще не знала, як у день перепоховання доведеться жалкувати про таке рішення.
— Ну, то все гаразд. Завтра вдосвіта виїжджаємо в Кучино. Коли щось буде не так — зателефоную, — кажу я й кладу слухавку.
Довгі гудки відбою ніби фіксують нездоланність порожнечі, яка відділяє Чусово від Києва: ми — тут, вони — там, але всім нам вкотре доводиться покладатися на долю, бо ні зв'язку, ні якоїсь матеріальної підтримки надати одне одному ми не можемо. Залишається сподіватися, що кожен із нас зробить усе, на що здатен. Однак навіть крізь нездоланну прірву невіді було відчуття, що за кожним твоїм кроком стежать не лише вороги, а й друзі, сподіваючись, що ти не схибиш, що просто не маєш права помилитися. Не знаю чому, але здається, ця київська підтримка й стала вирішальною: психологічно ми були готові до всього, окрім поразки…
Домовившись зустрітися в кімнаті Чернілевського о 20.00, ми з Олегом Покальчуком ідемо докуповувати лопати й мотузки: усупереч побоюванням, ніхто з членів групи не виявив жодних негативних емоцій, коли стало відомо, що копати й провадити ексгумацію доведеться самотужки.
Несподіванки розпочалися саме о 20-й.
— Василь Овсієнко виїхав до Пєрьмі. Повіз копії довідок про смерть Володі Шовкошитному, бо без цього не видають труни, — відразу ж «порадував» нас Славко Чернілевський. Завтра ранком він має повернутися. На цвинтар доведеться вирушати без нього. Василь приїде разом із місцевими журналістами дещо пізніше. Машина з трунами приїде одразу на цвинтар. Щоправда, не зранку, а десь під обід.
Що ж. Так, то й так.
Розходимося. Хтось узяв із собою кишенькову Біблію. Прошу її на цю ніч для себе. Читаємо з Олегом уголос наздогад відкриті сторінки. Це заспокоює. Дозволяє зосередитися, внутрішньо мобілізуватися. Читання вриває раптовий стукіт у двері.
— Хлопці, біда! У мене вкрали всі гроші! — Славко мало не плаче.
— Не біда, — кажу. — Я дещо взяв із собою про всяк випадок.
Вирішуємо, що з цього приводу в міліцію звертатися не будемо, бо розпочате слідство може зашкодити проведенню перепоховання. Сьогодні, через півтора десятка років після події, не виключаю, що це «пограбування» було одним із добре спланованих сценаріїв, покликаних ускладнити або й зірвати всю справу.
Дещо заспокоєний, але все ще напружений, Славко йде до себе.
Ми ж знову сідаємо за Біблію.
Дивна річ. До цього часу в деталях пам'ятаю всю хронологію тої ночі, у якій слова видовжувалися в смисли, враження, візії дня наступного і ніби готували нас до чогось позаматеріального. У деталях пам'ятаю враження від розмови з Олегом і… якесь паралельне інфлюенцне звучання татового голосу. Слова трансформувалися в емоції, незбагненні й невисловлені відчуття, які сповнювали абсолютною певністю, що все вдасться. Цю присутність відчував і Олег, хоча ми цей дивний стан із ним ніколи не обговорювали. Певною мірою саме ці нічні візії за читанням Біблії пояснюють несподівану й майже неймовірну витримку кожного з нас наступного дня: наша певність успіху була майже абсолютною, що, певне, неабияк дивувало й дратувало державних служок.
Біблію читали майже до світанку. Зараз мені здається, що це була до кінця не усвідомлена внутрішня самопідготовка, медитація, до якої долучався всепроникний голос. У півдрімоті запитав Олега:
— Ти чув?
— Так…
І більше — ні слова.
Ранком 17 листопада, примусивши себе щось кинути до рота, ми виїхали на цвинтар села Борісово. Їхати години дві-три. Дорогою забрали міліціонера Матьякубова, який мав дивитися, аби ми не вчинили чогось лихого. Потім до нас підсів хтось у цивільному.
— Якщо нам заборонять провадити ексгумацію, я оголошу голодівку на центральній площі Чусового, — каже Олег, який знає про Стуса лише з розповідей свого брата, Юрка Покальчука. Останній був свідком на весіллі моїх батьків, а 1980-го так і не наважився зустрітися зі Стусом: на нього чекала поїздка до Латинської Америки,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.