Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

РОЗДІЛ II

СМАЖЕНА БАРАНИНА

Більбо підхопився і, натягаючи на себе халат, увійшов до їдальні. Там не було нікого, але в очі йому кинулись усі ознаки бучного і квапливого сніданку. В кімнаті був жахливий розгардіяш, а в кухні – гори немитого посуду. Майже всі його горщики та пательні були позамащувані. Перспектива перемивати це все постала перед Більбо в усій гнітючій реальності, й це змусило його повірити, що нічна гостина не приверзлася йому в поганому сні, на що він сподівався раніше. Врешті-решт йому таки полегшало від самої лише думки про те, що вони вирушили без нього, навіть не розбудивши його («але й не сказавши спасибі», — подумав він); і все ж у ньому заворушилося почуття легкого розчарування, яке він не міг угамувати. Це почуття було для нього неочікуваним.

«Не будь дурнем, Більбо Торбине! — сказав він собі. — Ти не в тому віці, щоб фантазувати про драконів і всі ці захмарні дурниці!» Тож він одягнув фартуха, розпалив вогонь, нагрів води й усе перемив. Потім чепурненько підснідав у кухні й лише потому взявся прибирати в їдальні. Сонце вже сяяло на повну силу, і вхідні двері стояли відчинені, впускаючи до кімнат теплий весняний легіт. Більбо голосно засвистів і вже почав забувати про минулу ніч. Він саме збирався гарнесенько підснідати вдруге – біля відчиненого вікна в їдальні, – коли надійшов Ґандальф.

— Голубчику мій, — промовив він, — коли ж ти нарешті виберешся? Як же ранній підйом? Ось ти тут снідаєш, чи як ти це називаєш, а вже пів на одинадцяту! Вони лишили тобі послання, бо не могли чекати.

— Яке послання? — спитав бідолашний пан Торбин, захвилювавшись.

— Мабуть, щось у лісі здохло! — вигукнув Ґандальф. — Ти сьогодні вранці сам не свій – навіть не стер пилюки на камінній полиці!

— То й що? Я досить потрудився, перемивши посуд після чотирнадцятьох їдців!

— Якби ти стер пилюку на камінній полиці, то знайшов би це просто під годинником, — сказав Ґандальф, простягаючи Більбо записку (написану, звісно, на аркушику з його власного нотатника).

І ось що прочитав Більбо:

Торін і Компанія вітають Більбо Зломщика!

За вашу гостинність – наше найщиріше спасибі, запропоновану вами фахову допомогу приймаємо з вдячністю. Наші умови: платня після доставки замовленого, розміром до (але не більше) однієї чотирнадцятої від загального прибутку (якщо він буде); відшкодування всіх дорожніх витрат гарантуємо в будь-якому разі; поховальні витрати, в разі потреби, візьмемо на себе ми самі або наші представники, якщо покійний не віддасть інших розпоряджень.

Не вважаючи за потрібне тривожити ваш високоповажний спочинок, ми вирушили вперед, аби зробити необхідні приготування, і чекатимемо на вашу шановну особу в корчмі «Зелений Дракон» у Поріччі, точно об 11-й ранку.

Сподіваючись, що ви будете пунктуальні, маємо честь засвідчити вам наше глибоке шанування.

Торін і Ко

— Залишилось якихось десять хвилин. Тобі треба бігти, — сказав Ґандальф.

— Але ж… — пробурмотів Більбо.

— На це немає часу, — сказав чарівник.

— Але ж… – пробурмотів Більбо знову.

— На це теж немає часу! Ану бігом!

До кінця своїх днів Більбо так і не зміг пригадати, як він опинився надворі, без капелюха, дорожнього ціпка, грошей і всього того, що він зазвичай брав із собою, коли виходив з дому, – не доївши другого сніданку і не помивши посуду, тицьнувши свої ключі в руку Ґандальфові й помчавши так швидко, як тільки дозволяли його волохаті ніжки, – повз великий Млин, мостом через Річку і далі ще милю чи й більше.

Він страшенно захекався, коли дістався до Поріччя якраз із одинадцятим ударом дзиґарів, а тут іще й у кишені не виявилося носовичка!

— Браво! — сказав Балін, який виглядав його, стоячи у дверях корчми.

І тоді з-за повороту дороги, що вела в село, з’явились усі інші. Вони сиділи верхи на поні, й кожен поні був нав’ючений різноманітними клунками, пакунками, вузликами й усіляким причандаллям. Найменший поні, очевидно, був призначений для Більбо.

— Ви двоє – в сідло, і ми рушаємо! — гукнув Торін.

— Мені страшенно шкода, — сказав Більбо, — але я вийшов із дому без капелюха, забув носовичка і не прихопив ніяких грошей. І, щоб бути точним, я одержав вашу записку лише о 10.45.

— Не будь таким точним, — сказав Двалін, — і не клопочися! Тобі доведеться обходитися без носовичків і сили-силенної інших речей до самого кінця нашої подорожі. А замість капелюха в моєму багажі знайдуться зайві каптур і плащ.

Отак одного чудесного передтравневого ранку вони й вирушили в путь, трюхикаючи на нав’ючених поні, й Більбо був одягнутий у темно-зелений каптур (трохи вицвілий від негоди) і темно-зелении плащ, який йому позичив Двалін. І те, й друге було йому завелике, і він виглядав досить кумедно. Не уявляю, що б подумав про нього його батько Бунґо. Більбо заспокоювало тільки те, що його не можна було прийняти за ґнома, бо він не мав бороди.

Вони від’їхали не дуже далеко, коли їх наздогнав Ґандальф, який виглядав розкішно верхи на білому коні. Він привіз купу носовичків, а також люльку і тютюн для Більбо. Потім мандрівники попрямував далі в дуже веселому настрої та цілісінький день розповідали різні історії, ще й виспівували пісень, – замовкаючи, зрозуміло, тільки тоді, коли зупинялися перекусити. Це траплялося далеко не так часто, як хотів би Більбо, але йому все одно почало здаватися, що пригоди це, врешті-решт, не так уже й погано.

Спершу вони проминули землі гобітів, розлогий добропорядний край, населений статечним народом, із гарними дорогами, однією чи двома корчмами, – і час від часу їм траплялися на очі ґном чи фермер, котрий поспішав у своїх справах. Потім почалася місцевість, де народ розмовляв якось дивно і співав пісень, яких Більбо ніколи раніше не чув. Нарешті вони заглибились у Пустельні Землі, де вже не лишилося ні мешканців, ані шинків, а дороги ставали дедалі гірші. Просто перед ними виростали, підносячись усе вище і вище, похмурі, вкриті темними лісами пагорби. На деяких із них височіли стародавні замки, такі зловісні на вигляд, ніби їх побудували лихі люди. Усе здавалося понурим, бо й погода того дня зіпсувалася найпаскуднішим чином. Доти вона була гарною, як завжди у травні, а у веселих казках – і поготів, але тепер стало холодно та вогко. У Пустельних Землях їм доводилося робити привали – байдуже де, аби лише в сухому місці.