Читати книгу - "Таємниця зміїної голови"

І ось маєш зустріч.

— Ось так, значить, — Данько пошкріб потилицю. — Виходить, мій батько їм заважає.

— Ти зараз не про це думай! — нагадав Вухо. Вони, каже Бодя, про твого тата лише згадували. Бо збираються зробити якісь свої таємні справи раніше, ніж він та отой його друг, Вороненко, почнуть свої.

— Не таємні, — чомусь уточнила Варка.

— Ага, — кивнув Вухо. — Замишляють вони щось.

— Мені ці двоє відразу не сподобались. Особливо — жінка, — продовжила Варвара. — Страшна вона якась. Холодна.

— Ти їй, сестричко, теж навряд чи до душі, — зауважив Вухо. — Але якби вони вас отак зустріли, просто так, біля входу в печеру, цю казочку про смертельні підземні гази ми всі відразу б проковтнули. Тепер же вони знають: у той час, коли обговорювали свої таємні справи в печері, поруч напевне був сторонній. Який усе чув.

— Правильно! — підхопив Данило. — Свідок! Ці двоє, пані Крук та Карлик, чи як там вони одне одного називають, тепер знають: їх підслухали. Навіть знають, хто. Знають, як виглядає Богдан. І головне, народ, вони напевне знають, що Бодя нам усе розповів.

— Наче в кіно виходить, — підсумувала Варвара. — Вони знають, що ми знаємо. А ми знаємо, що вони це знають…

— Так, сестричко, ти не той… — відмахнувся Вухо. — Не плутай нас. Ми всі тепер у небезпеці, це як двічі два. Не будь я сином міліціонера!

— Він правий, — погодився Данило, дивлячись не на рудого, а кудись повз нього.

Знаючи свого друга, Богдан зрозумів: Лановий зараз шалено думає. Хотів щось сказати від себе, та Данько зупинив його жестом, знову пошкріб потилицю, тоді обвів усю компанію уважним, дуже серйозним поглядом.

— Правий ти, Вухо, — повторив він. — Навіть не треба мати батька-міліціонера, аби скласти оце твоє «два на два». Не знаю поки, чим нам загрожує сьогоднішня зустріч. Але те, що з цієї миті треба бути обережному не лише Боді, а й усім нам — факт. Тепер подумаймо, що з цим усім робити.

Заклавши руки за спину, Данило почав повільно міряти кроками галявину. Всі інші мовчали, чекаючи пропозицій від нього. Нарешті, зупинившись напроти Вуха, Данило наставив на нього палець:

— Піти та розказати все вашому батькові. Це найпростіше.

— Е, ні! — хлопець активно замотав клаповухою головою, здавалося — самі вуха зараз почнуть від цього битися об голову, мов пташині крила. — Це якраз не вихід, народ! Доведеться зізнаватися, що ми поперлися в цю печеру! Влетить!

— Ой, попаде! — підтвердила Варвара.

— Тим більше, що ми не знаємо точних намірів цієї парочки. Батько їх не шукатиме, у нього і так справ вистачає, без наших фантазій.

— Це не фантазії! — образився Богдан. — Не чув хіба: вони ж нас тут лякали! Ви нас не чули, не бачили, мовляв, держіть язик за зубами…

— Вухо правий, — спокійно мовив Данило. — У мене тато, може, не такий строгий, як їхній з Варкою. Тільки все одно ми порушили домовленість та полізли в печеру. Проти цього вчинку нам нічого виставити. Висновок такий: розкажемо про цю зустріч зараз — нашкодимо лиш собі.

— А не розкажемо — теж нашкодимо! — знову не стрималася Варвара. — Треба ж якось захищатися! Андрій правий, — кивнула на брата. — Ці двоє нам погрожували!

— Але, — тепер Данило націлив палець на неї, — якщо ми відразу здіймемо бучу, пані Крук та Карлик згорнуть свою діяльність! І тоді вже точно нічого нікому не доведемо! Думаєте, вони злякаються та заберуться звідси геть? Дулю з маком! Перечекають та продовжать! Лиш паскудити стануть обережніше! І ось у такому випадку моєму татові та його другові Вороненку стане навіть гірше! — перевівши подих, Данько заговорив уже спокійніше: — Ми навіть не знаємо, що пані Крук із Карликом збираються шукати в печері.

— Двері, — нагадав Богдан. — Відчиняє їх жіноча рука. За дверима — діамант. А ще якась зміїна голова…

— Ага, дуже цінна інформація, — тепер Данило наставив палець на нього. — Набір слів та речень, чуваче, ось що я тобі скажу. Поки ми не з'ясуємо, що саме вони шукають, чому саме тут, у закинутій печері, та до чого тут зміїні голови, треба справді нікому нічого не казати. Заодно наші вороги подумають: ми справді злякалися. А от коли ми зрозуміємо, що вони замислили, тоді стане ясно, чому їм так хотілося нас налякати. Аж після цього можна переходити в наступ! Усі згодні?

Данило обвів новоспечених змовників уважним поглядом.

Знав, хто першим підніме руку. Так і вийшло — Богдан Майстренко. При цьому хлопець не зводив із рудючки погляду, тож Варвара мимоволі піднесла правицю. А Вухо швиденько витягнув догори свою, аби не відставати від гурту.

— А тепер, — задоволено промовив Данило, — розкажіть нам, хто міг заховати тут скарби. Ви ж місцеві, ви повинні знати.

І тут уперше Данило та Богдан побачили свого нового приятеля Андрія Рудика на прізвисько Вухо таким розгубленим.

Ба навіть більше: хлопець так знітився й засоромився, що, здавалося, кожна веснянка на обличчі почервоніла. А знамениті вуха так запашіли, наче ось-ось задимлять. Він аж руками схопився за їх краєчки, наче збиваючи таким чином жар.

Сестра ж його, Варвара, опустила очі, й почала зовсім по-дитячому колупати землю носаком темно-рожевого дівчачого спортивного капця.

— Що таке? — здивувався Данило.

— Соромно, мабуть… Ну повинно бути нам соромно, значить… — пояснив Вухо тихим голосом.

— Чому? За що?

— Бо живемо тут і жили завжди. А про те, що кругом нас, у яких краях живемо, знаємо дуже мало, — мовила Варка. — Хіба хтось чужий приїде, нам же про нас і розказує.

— Тю! — вихопилося в Богдана. — Так я оно в Києві скільки живу, а думаєш, сам багато про що знаю? Хіба в школі… Екскурсія там…

— От молодець, — не стримався, підсмикнув друга Данько. — Заспокоїв людей! Типу, не плачте, я такий самий темний, як і ви тут… Е-е,