Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Протоспафарій, — терпляче поправляв Корчака котрийсь з ромеїв, які присмоктувалися до кожного з нас, ненастирливо привчаючи до своєї мови, до віри і поводження.

Може, тому що супроводжували багрянородну жону, а може, такий звичай був ромейський, та з Анною пливли на Русь не самі чоловіки-ієреї, а й їхні помічниці жони, звані дияконисами. Молоді, гожі, і такі буйнотілі, що зваблива їхня плоть золотисто світилася навіть крізь товсті сувої темних облачень. Ромейські ієреї, що їхали з нами, назбирані були з слов’янських земель болгарських, промовляли до нас ніби й по-нашому, але ніби й ні — щось піднесене, урочисте, барвисте. А хіба ж наші заклики, моління, плачі й виспіви не такі? Головний над пресвітерами, званий єпископом, з просторим лицем, мови нашої не знав, так само як і дияконнси-грекині. Та однаково ж вслухалися ми в їхню мову, шелестливу, ніби народжену з палючих жіночих уст в таємничості й незбагненності, бо, може, так і треба, щоб жінка завжди зоставалася нерозгаданою. Але вражала нас і відлякувала в дияконисах їхня обітниця вічної цноти, належність вже й не самим собі і не світові, а тільки своєму суворому богові. В цьому не було нічого людського, якась потойбічна холодність розполовиненого світу, болісно розрубаного навпіл — і не стулиш, не зблизиш, не зіллєш докупи в захваті солодкого людського поєднання, а тільки безрадно здіймеш руки в безсиллі холодної знемоги.

Ієреї терпляче втовкмачували нам:

— Син божий помер, щоб спокутувати людські гріхи. А спокута гріхів належить церкві.

— А що таке церква? — вдавали ми невігласів.

Хоч і відали гаразд, бо в Києві були й християни і церква. Князь київський Оскол вже понад сто літ тому прийняв християнську віру і поставив церкву святого Миколая на горах і церкву святого Іллі на Подолі для чужинських купців і подорожніх, але кияни не пішли до тих церков і молилися далі своїм добрим богам, кожен міг при потребі мати свого власного бога, слухняного й покірливого, коли ж один бог на всіх, тоді неминучі чвари, ворожнеча, заздрість і вічна биятика, кожне тягнутиме до себе, той казатиме: «Се моє!», а той відповідатиме: «Се моєї» Незгода між Осколом і киянами помогла Олегові з малим Ігорем легко заволодіти Києвом, вбивши князя Оскола і відкинувши його віру. Відтоді князі молилися своїм богам, а люд своїм, богів привозили до Києва нових і нових, і всім стачало місця і на землі й у душах. Коли по смерті Ігоревій стала княгинею віща Ольга, яка предтекла по нашій землі, як ранкова звізда сонцю, як зоря світлу денному, і просяяла, як місяць в ночі, то ось би де збагнути, що не сила, а мудрість править світом, і втішитися. Але жінка, що вище стає, то більшого прагне. Світили в очі княгині київській великі імперії — Ромейська і Германська, — вражали величчю і блиском, а звідки те все? Чи тільки від сили людської, а чи й від божої? і чи не час замінити маленьких слов’янських богів і боженят на великого, єдиного і всемогущого християнського бога? Кажуть, що вела таємні перемови Ольга із одним імператором, і з іншим, але вибрала Царгород, але не прикликала звідти священників, а сама поїхала туди, лякаючись гніву киян. Хрещення прийняла від патріарха, сам імператор Костянтин Багрянородний був воспріїмником її від купелі, патріарх повчав її в новій вірі, а вона слухала, стоячи яко губа напаяєма. Кажуть, ніби імператор і сватався до неї, та вона переклюкала його: мовляв, раз ти мій хрещений батько, то як же можу одружуватися з отцем? А може, переклюкала ромеїв тим, що в Царгороді обіцяла прислати помічне військо, а приїхала до Києва і передумала? Кияни знов не звабилися новою вірою, і ті роки Ольжині з новим богом її вважалися пустими, що й зазначилося згодом у літописах, і навіть син її Святослав зберіг вірність богам давнім, коли ж зазнав поразки в битві з імператором Цимісхієм, то послав до Києва з велінням розорити й спалити християнські храми, серед них і церкву святого Миколая, де похований був князь Оскол. Старший син Святославів Ярополк, одружений на грекині, спробував ввести в Києві християнську віру, та тут приспів з варягами з-за моря і з Новгорода його здобичливий брат Володимир, потоптав Ярополка і його віру, підтоптав під себе красуню-грекиню, киянам до їхніх богів дарував ще Перуна, і Хорса, і Мокош, і Симаргла, і тим завоював їхні серця. Але й десяти літ не минуло, як великий князь запрагнув нової віри. Вчора один, а сьогодні — зовсім інший. Як дім перебудований. Та тільки як же в ньому жити?

Що ми відали тоді? Везли невісту князеві Володимиру, везли нового бога, а що везли з ним?

Снитиметься Чорне море мені тисячу літ, гірке море чужої віри. Лебеді, гуси й журавлі в гирлі Дунаю, червоні вітрила, смола, сіль, сонце, вогонь в очах і в долонях, супротивний вітер, безсилість наших богів серед морських стихій, таких ручних і слухняних на суходолі, в лісах, полях, біля ручаїв і озер.

Я згадував тоді Назимку, яка ждала мене в Києві, думав про неї вдень і вночі під чужими зорями, згадував і не міг назгадуватися, в холодному імені своєму стояла вона мені перед очима однаково ж вся осяяна сонцем нашим лагідним і тихим, мов обітниця найбільшої чистоти й радості, і все оте: і моя єдина Назимка, і дорогі люди, і сонце, і Київ над зеленими пущами — все зливалося в золотий ланцюг щастя, де ще немає ні гріха, ні заздрощів, ні страшного ромейського лицемірства, де чоловік мовить так, а чинить інак, де на устах мед, а в душі отрута, де уповання тільки в словах, а в ділах сама вигода й користь.

А може, все те не так? Я заздрив Корчаку, який до всього допитувався, хоч так і не міг ні до чого допитатися. Ще більше заздрив я Мовчаку, який знав тільки своїх коней. Їм віддавав усю свою силу і свою прихильність, бо гаразд відав про їхню незрадливість. Вони були покинуті на самих себе, як самотні плавці серед морських жорстоких хвиль. В мене ж, окрім князя, єдиного для нас усіх, був ще старший брат Несміян, моя надія, підпора і довічне пристанище.

То ж коли ми довго й затяжливо пливли з Царгорода до Корсуня, то пливли ми всі неоднаково, як воно буває завсігди на сім світі.

Як то добре, коли ти не самотній і маєш рідну душу,