Читати книгу - "20 000 льє під водою"

ми його впіймаємо? Здається, це не про нього сказано. Він любить подорожувати, чи не так?! Ця тварина, я цитую вас, мій друже, «наділена неймовірною швидкістю руху!» Ви, пане професоре, знаєте краще за мене, що природа не робить нічого безцільно, вона не наділила б ліниве створіння таким даром. Отже, якщо тварина, за якою ми полюємо, існує, то вона вже дуже далеко звідси! Прикро, що ми не знаємо, де саме…

Найсумніше те, що він мав рацію. Ми справді діяли навдалу. А що нам лишалося? Шанси на зустріч з нарвалом дедалі зменшувалися і зменшувалися. Та попри всі логічні доводи ніхто з нас, окрім китобоя і мого слуги, не сумнівався в тому, що нам поталанить. Кожен матрос побився б об заклад з ким завгодно і на яку-завгодно суму, відстоюючи переконання у тому, що тварина існує, і що скоро ми її вистежимо.

Двадцятого липня ми вдруге перетнули тропік Козерога під 105° довготи, а 27 липня перетнули екватор на сто десятому меридіані. Звідси фрегат взяв курс на захід, до центрального басейну Тихого океану. Капітан Фераґут пояснював своє рішення так: є більше шансів зустріти нарвала у глибоководних зонах, подалі від материків і великих островів. Боцман підтакував капітану: «Імовірно, він тримається подалі від суші, бо прибережні води занадто мілкі для нього». Все це було резонно.

Наш фрегат пройшов повз ряд островів — Туамоту, Маркізькі, Сандвічеві,[11] перетнув тропік Рака під 132° довготи і тримав курс на Китайські моря.

Тепер ми нарешті дісталися арени останніх показових виступів страховиська! Життя на судні немов завмерло. Серця всіх прискорено билися від хвилювання. Лікарі застерігають, що не можна так себе накручувати, та на нашому фрегаті зібралися самі відчайдухи. Всі ми були схвильовані до краю. Ніхто нічого не їв, сон полишив нас. По двадцять разів на день ми усі зривалися за хибними позовами когось, кому вкотре привидівся нарвал. Нерви наші були натягнуті як тятива: стріла була готова, лучник також — все віщувало, що на видноколі неодмінно з'явиться жертва. Інакше нам усім загрожувало нервове виснаження і збайдужіння.

Оскільки жертва не з'являлася, передбачувана психологами реакція на одноманітну буденність і обмануті надії сталася. Три місяці, цілих три місяці, кожен день з яких нам здавався вічністю, «Авраам Лінкольн» розсікав моря північної частини Тихого океану, ганяючись за китами, круто змінюючи курс, перекидаючись з галса[12] на галс, різко сповільнюючи хід і прискорюючись. Такими маневрами ми ризикували знищити корабель, на якому пливли! Та все дарма!

Ми перевірили кожну точку від Японії до американських берегів. Океанські води були байдужі до наших зусиль і не виказували місцеперебування того, кого ми так прагнули вистежити. Ми не побачили нічого: ані нарвала, ані підводного острова чи рифа, ані остова затонулого судна — навіть натяку на щось подібне. Одне слово, нічого фантастичного!

І екіпаж занепав духом. Ентузіазм і хвилювання, що так довго панували на борті, поступилися гібриду двох змішаних почуттів: сорому і люті. Всі злостилися самі на себе і на кожного, що пошилися в дурні, ганяючись за химерою. Тепер арсенал доказів, який поповнювався впродовж року, для членів екіпажу «Авраама Лінкольна» не існував. Кожен намагався відпочити, докоряючи собі за даремно витрачені сили, емоції та час. Усі без винятку днями били байдики.

Люди схильні впадати у крайнощі, і поведінка членів екіпажу нашого фрегата була зайвим доказом цієї істини: ті, хто з піною на вустах доводили існування нарвала, тепер найбільш скептично відгукувалися про це і так само запекло стали заперечувати ймовірність його існування. Депресивний настрій охопив увесь корабель, від кубрика[13] до кают-компанії. Якби не наполегливість капітана Фераґута, фрегат повернувся б кормою на північ.

Однак даремні пошуки не могли продовжуватися вічно. Екіпаж «Авраама Лінкольна» не звинувачував себе в цій невдачі — ми зробили все можливе і неможливе. Ніколи досі матроси американського флоту не проявляли такого терпіння і наполегливості. Ніхто не був винним у тому, що експедиція не увінчалася успіхом. Настав час повертатися на батьківщину.

Пропозиція такого змісту була висловлена капітанові Фераґуту. Але він твердо стояв на своєму. Матроси не приховували крайнього невдоволення, і, як результат, дисципліна на судні помітно впала. Тоді капітан Фераґут був змушений попросити в екіпажу три дні відстрочки, як колись це зробив Колумб. Було вирішено: якщо впродовж трьох діб страховисько не з'явиться, «Авраам Лінкольн» повернеться носом у напрямку європейських морів.

Цю обіцянку капітан Фераґут дав своїм підлеглим 2 листопада, опівдні. Настрій команди піднявся мов за велінням магічної чарівної палички.

З новими силами усі вглядалися в океанські води. Кожен чомусь повірив, що його останній погляд на море може увінчатися успіхом. Знову підзорні труби стали популярними. Це був останній відчайдушний виклик нарвалу, люди не давали шансу тварині викрутитися: вона мусить явитися на їхній суд!

Два дні минули. «Авраам Лінкольн» ішов поволі. Команда вигадувала тисячі способів привернути увагу тварини чи роздратувати її на той випадок, якщо вона плаває десь неподалік, але не показується над водою. За кормою волочилися величезні шмати сала, їх прив'язували канатними шнурами. Та ними з превеликим задоволенням ласували акули. «Авраам Лінкольн» заліг у дрейф, а шлюпки довкола нього прочісували море вздовж і впоперек, перевіряючи кожну точку його поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця все ще залишалася таємницею!

Термін відстрочки спливав 5 листопада опівдні. Після останнього удару годинника капітан Фараґут, який завжди дотримував слова, мав віддати наказ повернути на південний схід і покинути води північної частини Тихого океану.

Фрегат тоді перебував під 31°15′ південної широти і 136°42′ східної довготи. До японських берегів залишалося якихось дві сотні миль. Споночіло. Ось уже й восьма година. Густі хмари затулили серпоподібний місяць. Вода розбігалася з-під форштевня фрегата легкими хвилями.

Я стояв на баку, обпершись на поручні штирборту.[14] Поряд зі мною — вірний Консель. Він дивився вперед. Матроси позалазили на реї і спостерігали за небокраєм, який через швидке настання темряви звужувався на очах. Офіцери не відривали очей від підзорних труб і біноклів. Вряди-годи місячне проміння просвічувало крізь хмари, сріблило темну поверхню океану.

Але набігали нові хмари і срібний слід зникав у пітьмі.

Я спостерігав за слугою, і мені здалося, що він піддався загальному настрою. Це було так нехарактерно для нього — зацікавитися чимось, але я помітив вогник у його очах, мабуть, уперше, відколи я його знаю. Треба було якось підтримати цю позитивну зміну.

— Ну, Конселю, — промовив я, — не проґав останній шанс заробити дві тисячі