Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Саме так! Отже, шановний гарпунере, якщо хребетне, довжина якого має кілька сотень метрів, з відповідною масою, може триматися в таких глибинах, то мільйони квадратних сантиметрів його поверхні зазнають тиску не одного мільярда кілограмів. Якою ж мускульною силою має бути наділена тварина і якою має бути опірність її організму, щоб витримувати такий тиск!

— Напрошується висновок, — думав уголос Нед Ленд, — що на ній обшивка з листового заліза восьмидюймової товщини, як на броненосних фрегатах!

— Мабуть, що так, Неде. Ви лише уявіть, якої руйнації може завдати подібна глиба, ринувшись на корпус корабля зі швидкістю кур'єрського поїзда!

— Гай-гай, оце буде… — промовив канадець, дещо знічений складною математикою, але він явно не бажав здаватися.

— Ну як, я вас переконав?

— Ви мене переконали лише в одному, пане природознавцю: якщо такі тварини насправді існують в незвіданих глибинах, то вони мусять бути такими сильними, як ви кажете.

— Але якщо їх не існує, упертюху ви такий, то чим поясните випадок із пароплавом «Шотландія»?

— Ну, тим… — почав нерішуче Нед.

— Ну ж бо, я уважно слухаю!

— А тим… що все це брехня! — раптово закінчив він. Але така безпорадна відповідь свідчила ні про що інше, як про впертість гарпунера. Я вирішив, що на сьогодні досить, і дав йому спокій. Пригода з пароплавом «Шотландія» сталася — це факт. Пробоїна була настільки великою, що корпус потребував серйозного ремонту. Більш вагомі докази були зайвими, адже не могло таку пробоїну утворити ніщо. Оскільки версії щодо ймовірності удару об підводний риф чи китобійний снаряд виключалися, залишалась лише одна версія: це тварина з таранним органом.

Зіставивши попередні дані, я резюмував, що тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців і ряду китоподібних. Що ж стосується родини, роду і виду, то їх належало ще з'ясувати. Аби це визначити, спершу слід зробити розтин тіла невідомого чудовиська; щоб зробити розтин, треба було його зловити; щоб зловити, необхідно загарпунити, а це вже справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба було його вистежити, що було справою кожного члена екіпажу; а щоб його вистежити, на нього слід натрапити. Останнє було справою випадку!

Розділ п'ятий

Навдалу!

Початок плавання «Авраама Лінкольна» був одноманітним, дуже довго нічого особливого не відбувалося. Лише одного разу випадок дав шанс Недові Ленду проявити свою неймовірну вправність, чим той заслужив повагу всіх на кораблі, від матроса до капітана.

Тридцятого липня на широті Фолклендських островів фрегат зустрівся з американським китобійним судном «Монро». Ми здивувалися, що члени його екіпажу нічого не чули про небезпечного нарвала. Капітан китобійного судна, дізнавшись, що на борту «Авраама Лінкольна» перебуває Нед Ленд, звернувся до нього з проханням допомогти загарпунити кита, якого вони вистежили в тутешніх водах і вже довго й безрезультатно переслідують. Капітан Фераґут дозволив Неду Ленду перейти на борт «Монро» — йому страх як хотілося побачити того у ділі. Полювання було вдалим для нашого канадця: замість одного кита він загарпунив двох: одного прибив одразу, вціливши вістрям гарпуна у самісіньке серце, за другим вимушений був кілька хвилин поганятися!

Після того, що я бачив, я вже хвилювався за життя морського страховиська. Бідний він, якщо зустрінеться з Недом Лендом!

Уздовж південно-східного берега Південної Америки ми йшли з високою швидкістю, і третього липня на довготі мису Дів опинилися нарешті перед входом у Магелланову протоку. Але капітан Фераґут не хотів входити у цей звивистий канал і взяв курс на мис Горн.

Команда одноголосно підтримала рішення капітана. Навіщо витрачати час, адже зустріти нарвала у такій вузькій протоці нереально. Майже всі матроси були переконані, що тварина настільки гладка, що не запливе у таку «щілину».

Шостого липня, близько третьої години дня, «Авраам Лінкольн» за п'ятнадцять миль на південь обігнув видовжений острів, ту скелю на краю Південної Америки, яку голландські моряки назвали на честь свого міста Горн. Обігнувши мис Горн, ми взяли курс на північний захід, і наступного ранку наш фрегат вже перетинав води Тихого океану.

— Будь уважний! Пильно стеж! — нагадували один одному матроси «Авраама Лінкольна».

І вони справді ретельно пильнували. Грошова нагорода була бажаною для кожного. Очі, підзорні труби — все працювало з однією метою: помітити нарвала. Вдень і вночі всі вдивлялися у поверхню океану. Люди, які були наділені здатністю бачити вночі, мали вдвічі більше шансів отримати щедру премію.

Особисто мене премія не вабила, хоча, до слова сказати, це були пристойні гроші. У мене був свій стимул, тож я, як і всі інші, пильно вдивлявся в море. Я похапцем обідав, тривожно спав і, незважаючи на спеку чи зливи, не покидав свого спостережного пункту. Я то перегинався через борт на баку, то, зіпершись об поручні на шканцях, впивався поглядом у запінені гребні бурунів, що прографили морський простір аж ген до небокраю! Скільки ж разів доводилося нам усім хвилюватися, тільки-но над водою показувався краєчок чорної спини кита! Матроси миттю вибігали на палубу. Вся команда спостерігала за твариною, затамувавши подих. Я також дивився, дивився так напружено, що навіть дивно, як не втратив тоді зір! Флегматичний Консель у такі моменти незмінно зауважував:

— Пан професор бачив би значно краще, якби менше напружував очі!

Але наші надії були марними! Бувало, «Авраам Лінкольн», лавіруючи, майже заганяв тварину, яку ми вистежили. Та щоразу виявлялося, що це звичайнісінький кит або кашалот, який намагався втекти, наляканий криками розхвильованої команди.

Погода цілком сприяла плаванню, хоча за календарем мав бути сезон злив, адже у південній півкулі липень відповідає європейському січню. Море було спокійним, видимість чудовою.

Нед Ленд залишався так само скептично налаштованим до наших тривог і надій. Він демонстративно не виходив на палубу, з'являвся там лише у години свого вартування. А шкода, бо він мав орлиний зір. Проте впертий канадець з дванадцяти годин не менше восьми проводив у своїй каюті. Залежно від настрою він то читав, то просто відлежував собі боки на койці. Тисячу разів я докоряв йому за байдужість до загальної справи.

— Даремно ви нервуєте, пане професоре! — відповів Нед на мій черговий закид. — Навіть якщо б цей гігант насправді існував, то чи багато у нас шансів вистежити його? Ми ж діємо навмання, пливемо собі без всякого курсу, не маємо плану! Ми покладаємося на балачки про те, буцімто його бачили у північних морях Тихого океану. Навіть якщо це так і було, то відтоді минуло два місяці. Як ви гадаєте, наш нарвал застиг на місці і чекає, коли