Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

— Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.

А він не вірить і все коло неї сидить.

Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:

— Чи не було дяка?

Кажуть:

— Не було.

Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він — у церкву і, врешті, знаходить дяка.

Дяк і каже тому посланцеві:

– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.

Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:

— Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?

— Я не знаю, — каже посланець, — так мені дяк сказав.

— Зараз запрягай у коляску коней!

Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву — аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися.

Він і питає:

— Що ж це таке?

Вона й каже:

— То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.

Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.

Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.

Цар увійшов:

— Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.

І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.

Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.

Чарівна дудка

Давно воно було чи недавно, так чи не так, — тепер уже достеменно ніхто й не знає.

Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки — своїм онукам.

Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді. Землі багато, всюди вільно — одне одному не заважали, а прийде до кого біда — одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій. Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати.

Поназносив добра — дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити.

Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти.

А слугам своїм — цівунам та гайдукам — накази дає: людей не жаліти, бити їх, карати.

Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно помирають.

А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги, наставив парканів-огорож.

Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І що далі, то гірше: нема порятунку від змія.

Та ось постарів змій, знесилів і лежить, як дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.

Тим часом змієві слуги — цівуни і гайдуки — самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися, за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од одного того дохлого змія. Ніде од них не сховаєшся: заполонили вони увесь край. А щоб не бути на людей схожими, понавигадували собі пани різних нових імен та прізвищ. Хто назвав себе Вовком, хто Ведмедем або іншим звіром, хто Шулікою, Вороною, а хто якимсь деревом. От звідкіля й повелися пани Вовк, Свинський, Дубинський… Простих же людей тепер вони інакше як бидлом і не називали.

Служать люди дохлому змієві, служать панам, останнє їм віддають, а самі в голоді та в холоді за працею світа не бачать. Отак і живуть. Одні помирають, інші народжуються, а полегкості нема ніякої. І ніхто не знає, що робити, аби життя змінити.

Та ось народився у тім краю хлопчик. Був він страшенно немічний: як занепав змалку, то ніяк і видужати не може. Такий вдався кволий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не ганяють: нікому його не треба.

Виріс він, у літа ввійшов, а все тільки з дітьми гуляє, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком.

Сидить Іванко Простачок узимку на печі, трісочками, мов цяцьками, грається, а влітку пісок на призьбі пересипає.

Заблукали якось у те село, де жив Іванко Простачок, три старці-подорожні. Куди не зайдуть — усюди порожньо, ні живої душі: усіх пани на роботу погнали. Вгледіли старці на призьбі Іванка і зайшли на його подвір’я спочити. Сіли, відпочили, люльки тютюном набили. Помацали в кишенях — та ні в кого кресала нема, щоб вогню викресати. Просять старці в Іванка вогню. Пішов Іванко до хати, набрав з припічка жару й виніс старцям. Закурили старці люльки, подякували Іванкові і питають, що він удома робить.

— Пісок на призьбі пересипаю, — відказує Іванко. — Бо все одно, що не роби, то на панів піде.

Вислухали старці Іванка, головами покивали, потім ліри взяли та гучно заграли.

Перший раз заграли — великий розум Іванкові дали.

Другий раз заграли — талант до слова й музики дали.

Третій раз заграли — на панів у серці гнів нагнали.

Пішли старці, а Іванко відчуває, які ясні стали його думки, який гнів на панів спалахнув у серці… Заходився він за діло братись, у світ лаштуватися.

Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тільки люди — звірі й пташки заслухались.

І почав Іванко між людей ходити, на чарівній дудці грати, правду про змія та його слуг розказувати.

Почали людям очі розкриватися, побачили вони, що велика кривда на світі живе — одні панують, а інші горюють, одні багатству ліку не мають, а інші з голоду помирають.

І де не пройде Іванко, — люди там розуму од нього набираються, за вила й сокири хапаються та з лихими панами змагаються.

Думають пани, гадають, як Іванка зі світу зжити.

Почали вони військо збирати, Іванка шукати. Почують голос на сході — шасть туди. Шаблі дзвенять, списи, як ліс, стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванка ніде не видно.

Спиняться пани з військом, слухають, стоять. Аж раптом чують голос на заході — Іванкова дудка грає, людей навчає, на велику битву підіймає. Тільки луна йде-гуляє від села до села, від краю до краю.

Вдаряться пани на захід. Коні, як