read-books.club » Сучасна проза » Енн із Шелестких Тополь 📚 - Українською

Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

204
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Енн із Шелестких Тополь" автора Люсі Мод Монтгомері. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 75
Перейти на сторінку:
так із Прінглами! Та я не хочу залякувати учнів, як вона. Я хочу, щоб діти любили мене.

Попри те, що Кетрін, вочевидь, легко може приструнчити свій клас, вона постійно відправляє деяких порушників до мене — головним чином Прінглів. Я знаю, вона робить це навмисне, і розумію, хай як це гірко, що її тішать мої труднощі та сподівання на мою поразку.

Ребекка Дью розповідає, що з нею ніхто не може потоваришувати. Удови кілька разів просили її на недільну вечерю — ці добрі душі завжди кличуть до себе самотніх людей і частують їх дивовижно смачним курячим салатом, — а вона так і не прийшла. Отож, вони її більше й не просять, бо, як то каже тітонька Кейт, „усьому є межа“.

Подейкують, буцім Кетрін талановита: вміє гарно співати й читати вірші — „дипломувати“, за висловом Ребекки Дью, — проте ні того, ані іншого не робить. Якось тітонька Четті запросила її виступити на церковнім прийнятті.

— Але вона так нечемно відмовилася, — сказала тітонька Кейт.

— Аж гарикнула, — підтакнула Ребекка Дью.

У Кетрін низький, грудний, ледь не чоловічий голос. Коли вона сердиться, то й справді замалим не гарчить.

Вона не красуня, та все ж має гарні риси й могла б їх вигідно підкреслити. Вона смаглява, і в неї розкішні чорні коси, які вона зачісує назад, відкриваючи високий лоб, і скручує в недбалий вузол на потилиці. Її світло-бурштинові очі не гармонують із чорними бровами й косами, зате вона може не соромитися своїх вух. А ще в неї найкрасивіші руки, що я бачила в житті, і гарні, чітко окреслені вуста. Але вдягається вона жахливо. Здається, у неї справжній талант добирати саме ті фасони й кольори, що зовсім їй не личать: скажімо, темно-зелений і блякло-сірий, хоча для цього в неї надто жовтава шкіра. І смугасті сукні, що роблять її високу худу фігуру ще вищою та худішою. Крім того, одяг її завжди пожмаканий, мовби вона щойно в нім спала.

У неї геть недобрі манери — „дметься, як тісто в горщику“, за висловом Ребекки Дью. Щоразу, минаючи її на шкільних сходах, я відчуваю всі її злостиві думки щодо мене. І щоразу, коли ми розмовляємо, вона дає зрозуміти, буцім я кажу щось не те. Утім, мені її страшенно жаль… хоч я й знаю, яке обурення це викликало б у неї. І я не можу їй допомогти, бо вона не хоче нічиєї допомоги. Мене ж вона просто ненавидить. Якось ми, усі троє, сиділи в учительській і я, на її думку, зробила щось усупереч одному з неписаних шкільних правил. Тоді вона заявила: „Певне, ви вважаєте СЕБЕ вищою за будь-які правила, панно Ширлі“. Іншим разом, коли я заговорила про деякі зміни, корисні для нашої школи, вона, презирливо всміхнувшись, відрубала: „Мене не цікавлять казки“. Ще якось я схвально відгукнулася про її роботу й педагогічні методи, і почула у відповідь: „І де ж ложка дьогтю в цій бочці меду?“

Та що образило мене найтяжче — це випадок, коли я взяла до рук одну з її книжок в учительській, завважила підпис на форзаці й мовила:

— Мені подобається, що ви пишете своє ім’я через „К“.[9] Так воно здається веселішим і грайливішим, бо й сама літера „К“ цікавіша за нудну холодну „С“.

Вона промовчала, та в наступній же записці до мене її ім’я починалося з літери „С“!

Усю дорогу додому я плакала.

Може, я й не намагалася б завоювати її прихильність, якби не дивне, незбагненне відчуття, що під цією грубістю й злобою ховається справжня потреба в дружньому товаристві.

Не знаю, як би я й давала раду з такою ворожістю Кетрін і Прінглів, якби не мила Ребекка Дью, твої листи… і маленька Елізабет.

Нарешті я познайомилася з маленькою Елізабет. І вона дивовижне дитя!

Три дні тому я понесла молоко до дверей у садовій стіні, а там на нього чекала не Жінка, а сама маленька Елізабет. Її голова ледь виднілася над нижньою частиною дверей, тож личко було мовби обрамлене пагінням виткого плюща. Вона невисока, блідава, сумна золотокоса дівчинка. З осінніх сутінків на мене поглядали її великі, золотисто-карі очі. Блискучі коси, розділені проділом посередині й гладенько зачесані круглим гребінцем назад, падали на плечі хвилями. Вона стояла в блакитній бавовняній сукні та з виразом, що личив би малій принцесі ельфів. Таке „делікатне пташатко“, як каже Ребекка Дью, вона справила на мене враження дитини з недоситом — не фізичним, але духовним. У ній більше місячного сяйва, аніж сонячного.

— То ти Елізабет? — запитала я.

— Сьогодні ні, — серйозно відказала вона. — Сьогодні я Бетті, бо так страшенно люблю цілий світ. Елізабет я була вчора, а завтра, напевно, буду Бет. Усе залежить від того, що я відчуваю.

То був дотик рідної душі. Мене аж трепет охопив від нього.

— Як це приємно — мати ім’я, котре можна легко змінювати й так чи так відчувати, що воно твоє власне.

Маленька Елізабет кивнула:

— Я можу зробити з нього стільки різних інших імен. Елсі, Бетті, Бесс, і Еліза, і Лізбет, і Бет — але не Ліззі. Я ніколи не почуваюся Ліззі.

— То й не дивно, — відказала я.

— Ви думаєте, це дурниці, панно Ширлі? Бабуся й Жінка думають, що так.

— Зовсім не дурниці. Дуже мудро й гарно.

Широко розплющеними очима вона глянула на мене з-над склянки з молоком. Я відчула, що мене зважують на потаємних духовних терезах; аж раптом збагнула, що здобулася на високу оцінку, бо маленька Елізабет попросила мене про послугу, а вона ніколи й ні про що не просить тих, хто їй немилий.

— Будь ласка, чи не могли б ви підняти вашого кота й дати мені погладити його? — соромливо проказала вона.

Димко саме крутився коло моїх ніг. Я підняла його; маленька Елізабет простягнула крихітну ручку й захоплено погладила його по голові.

— Я більше люблю кошенят, аніж дітей, — сказала вона, мовби захищаючись: так, наче думала, що я розсерджуся, та все одно збрехати не могла.

— Напевне, ти просто мало бачила дітлахів, то й не знаєш, які вони милі, — усміхнулася я. — А кошеня в тебе є?

Елізабет похитала головою:

— Немає: бабуся не любить котів. А Жінка їх зовсім ненавидить. Сьогодні вона десь поїхала, то я прийшла сама забрати молоко. Я люблю сюди приходити, бо Ребекка Дью дуже хороша.

— Ти шкодуєш, що не вона принесла тобі сьогодні молоко? — засміялася я.

Маленька Елізабет знов похитала головою:

1 ... 8 9 10 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Шелестких Тополь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Енн із Шелестких Тополь"