Читати книгу - "Знамення Долі"

Тепер, розмірковуючи про все це, я усвідомив раптом, що справа не тільки в цій моїй давньої дурості. Я усвідомив, що я любив Джулію і, що ще гірше, досі її люблю. І якби я не придумав цієї прогулянки або хоча б визнав справедливість її звинувачень в тому, що я був чарівником, вона не встала б на цю стежку, по якій пішла, не стала б шукати шляхи до власної влади, ймовірно, для захисту. І вона зараз була б жива…

Я закусив губу й заплакав. Потім об'їхав машину, яка тормозила переді мною, і промчав на червоне світло. Якщо я вбив свою любов, то я не був впевнений, що не станеться зворотне.

3

Скорбота і гнів стиснули мій світ і він піддався, але я не хотів піддаватися. Здавалося, ці почуття паралізували мої спогади про більш щасливі часи, про інші країни та можливості.

У сутичці нахлинулих на мене спогадів я втратив здатність дивитися на речі з різних точок зору, частково тому що відкинув цілий набір виборів, звузивши в якійсь мірі власну свободу волі. Мені самому така моя властивість не подобається, але після якоїсь межі я вже не в змозі брати її під контроль, тому що тоді у мене виникає відчуття, що я поступаюся якомусь детермінізму, і це дратує мене ще більше.

По зворотній дузі циклу роздратування починає підживлювати початкові переживання і я вступаю в фазу нескінченного самозбудження, як коливальний контур. Простий спосіб вийти з такої ситуації — атака в лоб, щоб усунути об'єкт-причину. Більш складний шлях відрізняється більш філософською природою і полягає в тому, щоб відступити в сторону, відійти трохи вбік і повернути собі контроль над собою. Як завжди, переважає більш важкий спосіб.

Атака в лоб дуже легко може закінчитися зламаною шиєю.

Я звернув, припаркував машину на першому вільному місці, відкрив вікно і розкурив свою улюблену люльку.

Я поклявся не заводити мотор, поки не остигну остаточно. Я завжди занадто сильно на все реагую. Схоже, це фамільне. Але я не хотів чинити так, як чинили інші. Адже це їм самим заподіювало масу неприємностей.

Така «все або нічого» реакція на повні оберти, може і хороша, якщо вам завжди щастить, але на цьому шляху чекає і трагедія, або, принаймні, опера, якщо проти вас виступає щось екстраординарне. А зараз, судячи з усього, мова йшла саме про такий випадок. Отже, я вів себе як боягуз і дурень, і я повторив це собі кілька разів, поки не повірив.

Потім я спробував прислухатися до свого більш спокійного «Я», і воно погодилося, що я й справді дурень, бо не розумів власних почуттів, коли ще не було пізно і можна було щось виправити, тому що видав свої можливості і владу, а потім заперечував відповідальність за наслідки, за те, що всі ці роки не розгадав особливої природи ворога, і тому, що навіть зараз спрощував небезпеку, яка грозила мені.

Ні, схопити Віктора Мелмана за горло і вибити з нього правду — навряд чи це багато б дало. Я прийняв рішення рухатися вперед обережно, на кожному кроці піклуючись про прикриття.

«Життя — це завжди дуже складна штука, — сказав я собі. — Сиди тихо і збирай інформацію. Міркуй».

Я повільно випустив на волю накопичену всередині напругу, і мій світ так само повільно знову виріс, розширився, і в ньому я побачив можливість того, що П добре знав мене і міг побудувати свій план дій так, щоб я відкинув сумніви, перестав думати, піддавшись почуттям моменту.

Ні, я не стану, як решта…

Я ще досить довго сидів і розмірковував, потім повільно торкнув машину з місця.

Це був похмурий цегляний кутовий будинок. У ньому було чотири поверхи і кілька нанесених розпилювачем нецензурних лайок на стінах з боку бічної вулички і з боку заднього двору. Ці написи, кілька розбитих вікон і пожежна драбина були мною зауважені, поки я крокував уздовж фасаду будинку, оглядаючи його. Два нижніх поверхи займала компанія «Склади Брута «— відповідно з написом поруч зі сходами в невеликому під'їзді, куди я увійшов. На вулиці якраз почався дрібний дощик. У під'їзді смерділо сечею, на підвіконні валялася порожня пляшка з під віскі «Джек Деніелс», на облізлій стіні висіли дві поштові скриньки. На одній було написано «Склади Брута», а на іншій — дві букви: «В» і «М». Обидва ящики були порожні.

Я ступив на сходи, очікуючи, що зариплять сходинки. Вони не рипіли.

На другому поверсі в коридор виходили четверо дверей без дверних ручок. Всі вони були закриті. Крізь матові шибки у верхній частині дверей можна було розглянути щось на зразок обрисів картонних ящиків. Стояла мертва тиша.

Я сполохав чорного кота, що дрімав на сходинках наступного прольоту. Він вигнув спину і, показавши мені свої дрібні зуби, зашипів і помчав стрибками наверх, сховавшись із виду.

На третьому поверсі в коридор теж виходили четверо дверей: троє з них явно давно не відкривалися, четверта — була до блиску пофарбована чорним шелаком.

До неї була пригвинчена мідна табличка з написом «Мелман». Я постукав.

Відповіді не було. Я знову постукав, але з тим же результатом.

Ніяких звуків зсередини не долинало.

Ймовірно, це була його житлова квартира, а майстерня знаходилася на четвертому поверсі, де можливо було влаштувати скляну стелю, тому я став підійматися по останньому прольоту.

Досягнувши верхнього поверху, я побачив, що одні з чотирьох дверей злегка прочинені. Я зупинився і прислухався. Зсередини долинав шурхіт руху. Я постукав. Звідкись зсередини долинув несподіваний і гучний подих. Я штовхнув двері.

Він стояв приблизно в двадцяти футах від мене в світлі великого стельового вікна, до мене обличчям, високий і широкоплечий, з темними очима і бородою. У лівій руці він тримав пензель, а в правій палітру.

На ньому були джинси, спортивна майка, а поверх усього — забруднений фарбами фартух. Полотно на мольберті за його спиною зображувало щось на зразок мадонни з немовлям. Це був начерк. У майстерні було багато інших полотен в підрамниках, але всі вони стояли лицьовою стороною до стіни або ж були закриті тканиною.

— Привіт, — сказав я. — Ви — Віктор Мелман?

Він кивнув байдуже, без посмішки і не хмурячись, поклав палітру на найближчий столик, сунув пензель в банку з розчином, потім вологою на вигляд ганчіркою витер руки.

— А ви самі хто? — Запитав він.

Він відкинув ганчірку і знову повернувся до мене.

— Мерль