Читати книгу - "Кід Родело"

— Ти збожеволів… Я ж оце здобув сам-один, і ти це знаєш.

— А я отримав за це строк.

— Давайте спочатку виберемось звідси, — втрутився Беджер. — Скоро тут буде повно поліції, якщо ми загаємось, а тоді вже нікому нічого не дістанеться.

Підхопивши одну пару саков, він рушив до дверей.

— Пішли. Візьмемо їхній фургон, а наші коні підуть позаду.

Ден Родело не ворухнувся.

— Куди ви збираєтесь їхати?

— На південь… а що?

— Це буде помилка. Треба спочатку йти на схід, потім уздовж західного краю гір Хіла. До того часу, як вони розберуть, що до чого, ви вже будете на борту судна у Затоці.

Вони пильно дивилися на нього, і погляди їхні були вигострені підозрою.

— Про що це ти базікаєш? Яке судно? — запитав Харбін.

Ден Родело ворухнув стволом револьвера.

. — Вантажтесь. Ти, Томе, маєш слушність. Час іде. Ви зробили помилку, коли вдарили начальника тюрми. Він добра людина, але стає твердим, як його зачепити, а ви його зачепили аж занадто сильно.

— Що це усе означає? — спитав Харбін.

— Він вам цього не подарує, анітрохи. Вам доведеться втікати скоріше й довше, ніж будь-коли доводилось. Начальник, ви ж знаєте, був армійським офіцером, і у нього є друзі вздовж усього мексиканського кордону, що допомагали йому під час заварухи з апачами. Вони будуть полювати на вас разом із ним, як і тоді.

Вони швидко навантажили здобич на коня і рушили — Нора попереду, Ден Родело — позаду. Ховрашок ніс ліхтаря. Посідавши верхи, повернулися до крамниці по фургон, що на ньому Джейк і Клінт прибули до Голд-Сіті.

— А як із ним? — Харбін показав у бік крамниці.

— Забудь про нього, — сказав Родело. — Він знає всіх, хто ховається від закону, звідси аж до Ель-Пасо. І ще жодного разу не розкрив рота. Сема Берроуза добре мати на своєму боці; але якщо його зачепити, то доведеться ховатися не тільки від закону, але й від його порушників.

— У фургоні є вода, — сказала Нора. — Ми набрали кілька бідонів та бурдюків перед тим, як вирушили.

— Нам знадобиться більше, — сказав Родело. Він повернувся до Ховрашка, одночасно витягши з саков золоту монету. — Візьми оце й купи у крамниці усі бурдюки та фляги, що там є. Потім ми їх наповнимо. Попереду — довгий шлях без води.

Пустельна спека усе ще була в повітрі, ані подиху вітерця. Тільки зорі, розвішані в небі низько над ними, здавалися прохолодними. Було тихо, дуже тихо. Ден Родело стояв обік і стежив за приготуваннями. Він перевірив, щоб усі бурдюки та фляги були наповнені; кожен з них буде потрібен у тому пеклі, що лежить південніше. У пустелі трапляються колодязі й джерела, але він знав дуже добре, краще, ніж будь-хто отут, якими ненадійними бувають оті пустельні джерела та водоймища.

Він спробував згадати, коли востаннє йшов дощ, але дощі бувають рідко у Юмі, і багато з них — місцеві. Пустеля на півдні була чистим пеклом; більш того, ніхто ще не проходив з фургоном той шлях. Гаразд, вони про все довідаються у свій час.

Під кінець він зайшов усередину.

— Спасибі тобі, Семе, — сказав він. — Приємно знов отримати свого коня.

— Отой грулья[1] — кінь, що треба, — відповів Сем. — Мені майже хотілося, щоб ти не повернувся.

— Він же з цих місць, Семе. Десь на південь звідси. Це був напівдикий дволіток, коли я накинув на нього мотузку. Ну, і раз уже шлях лежить на південь, мені потрібен цей кінь. Він же певно знає усі калюжі в Сонорі.

Сем сперся широкими долонями на стійку бара і нахилився до нього.

— Ти встряв у сумнівну справу, хлопче. Ти певен, що не потребуєш допомоги? Я міг би декого прислати…

— Це моя робота, і я її зроблю сам.

— Джо Харбін, — сказав Сем, — убив одинадцятьох, наскільки мені відомо… під час двобоїв на пістолетах.

— Он як! — Родело став серйозним. — Єдиний, хто мене справді турбує — це Беджер. Він хитрий, немов койот.

— Це ж природно. Його батечко був метис і навчив своїх малюків всім штучкам, — Сем зробив паузу. — Тепер оця дівчина. Вона, схоже, з іншого тіста. Ніяк не можу її зрозуміти.

— І я, — Родело зітхнув. — Аби міг, я б змусив їх залишити її отут, з тобою.

— Я міг би пристроїти її на сцену. Або купити їй квиток у будь-який бік.

Ден Родело рушив до дверей, потім зупинився.

— Погаси світло, Семе.

Тільки коли у кімнаті стало темно, він вийшов.

— Ти, схоже, не певний щодо хлопчини, — сказав Харбін.

— Я певний щодо тебе, Джо. І дуже не хочу, щоб ти мав надто багато турбот із своєю совістю, ото й усе.

Він зупинився біля них.

— А що з дівчиною? Попереду важкий шлях. Чому б не залишити її тут?

— Ти ошалів! Вона бачила золото, чула наші розмови. Ми не можемо лишати її тепер.

— Це якраз для тебе, Джо.

Харбін повернув голову. Його очі були, як дві чорні дірки у темряві під крисами капелюха.

— Чому для мене?

— Ти ж у цій компанії вбивця.

— Я? Стріляти у жінку?

— Ми гаємо час, — промовила Нора спокійно. — Джо не буде стріляти в мене, і ніхто інший з вас не буде. Рушаймо… І збережем наші набої для яків, юма чи хто там ще є…

Ден Родело узяв віжки й вивів фургон на шлях; їхні коні бігли позаду на поводах. Спочатку він поганяв не дуже, потім перейшов на легкий клус, аж поки вони досягли дороги, що вела на схід. Він уповільнив хід, даючи коням змогу відпочити, а потім знов погнав їх клусом. У задку фургона Беджер укладався спати поруч із Харбіном. Ховрашок скрутився біля задньої стінки.

— Я не розумію вас, — прошепотіла Нора. — Що ви робите?

Родело посміхнувся їй.

— Чудова ніч, чи не так?

— Ви мало не дали мене вбити!

— Джо Харбін не став би вбивати жінку… без поважної причини — наприклад, якби йому знадобився ваш кінь або що-небудь інше.

— А тоді?

— Тоді він уб'є вас, будьте певні. Він уб'є вас і більше ніколи не згадає про це.

Розділ п’ятий

Тепер вони невпинно рухались на південь, уздовж фантастичних гребенів та шпилів гір Хіла, що тяглися праворуч. Повітря було прохолодне і приємне, і вони тримали добрий алюр, спиняючись через якийсь час або після узвозів, щоб дати коням спочити. Ні в кого не було настрою розмовляти. Через деякий час Родело передав віжки Харбінові і простягся