Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга друга"

Я обернувся до Фредріксона:

— Ти забув свого племінника!

— Ай справді! Як же я міг? — скрикнув Фредріксон.

З бляшанки виткнулася червона мокра мордочка Вертя. Він вимахував лапками, цокотів зубами, ще трохи і задушився би власним шаликом від надмірної радості.

Ми з Потішником перехилилися через поруччя й виловили з води бляшанку з-під кави. Вона усе ще була липка від фарби і досить важкенька.

— Не забрудніть палубу, — застеріг Фредріксон, коли ми витягнули бляшанку на борт. — Як справи, племіннику?

— Я збожеволію! — торохтів Верть. — Уявляєте? Я саме пакуюся, а тут хвиля… Усе догори дном! Я загубив свій найгарніший віконний гачок, а ще, мабуть, йоршика для чищення люльки! Мої речі і мої нерви — усе шкереберть! О сили небесні!

Та вже за мить Верть з величезним задоволенням заходився впорядковувати за новою системою свою колекцію ґудзиків. «Мурська Сиринада» пливла собі тим часом річкою, спроквола плюскочучи лопатями водяного колеса. Я сів коло Фредріксона.

— Щиро сподіваюся, що нам ніколи більше не доведеться мати справу з дронтом Едвардом, — мовив я. — Як гадаєш, він дуже на нас розсердився?

— Неймовірно, — відказав Фредріксон.

Розділ третій,

у якому я зображую свій перший подвиг — подвиг рятівника — та його несподівані наслідки, подаю виклад деяких своїх думок, а також описую звички гризликів.

Привітний зелений ліс залишився позаду. Навколо нас простягалися неозорі простори. На стрімких схилах уздовж річки раз у раз рикали й фиркали якісь грізні звірі. Ціле щастя, що в команді «Мурської Сиринади» були ми з Фредріксоном, бо тільки на нас можна було покладатися. Потішник нічого навколо не сприймав усерйоз, а інтереси Вертя обмежувалися простором його бляшанки з-під кави. Бляшанку ми виставили на палубу, під сонячними променями вона потроху почала підсихати. Але самого Вертя так ніколи й не вдалося відшурувати дочиста, його хутро навіки зберегло ледь рожевуватий відтінок.

Корабель, оздоблений моєю позолоченою банею, поволі плив уперед, хлюпочучи лопатями. Звичайно ж, у Фредріксона знайшлася золотиста фарба. Мене би дуже здивувала відсутність на борту такого надзвичайно важливого атрибуту.

Здебільшого я просиджував у рубці, захоплено споглядаючи, як пропливають повз нас береги, інколи постукував по барометру або ж, заглиблений у роздуми, походжав капітанським містком.

Особливо полюбляв думати про те, як би спантеличилася пані Гемулева, побачивши мене, шукача пригод, у ролі співвласника корабля. А хай би знала!

Одного вечора ми увійшли до глибокої самотньої бухти.

— Не подобається мені ця бухта, — мовив Потішник. — Вона викликає у мене Передчуття…

— Ха, Передчуття! — тон, яким це сказав Фредріксон, годі й описати. — Племіннику! Кидай якір!

— Уже кидаю! — з готовністю крикнув Верть і пожбурив у воду велику каструлю.

— Чи не наш обід ти щойно викинув? — поцікавився я.

— О горе! — забідкався Верть. — Вибачте! Так легко помилитися у поспіху! Я так розхвилювався… Пообідаємо ґаляреткою… Якщо я її знайду…

Така поведінка дуже характерна для вертів.

Потішник стояв біля поруччя, вдивляючись блискучими очима у сутінки, які огортали берег. Швидко западала темрява, пустельні кряжі гір рівними хвилями котилися до обрію.

— То як твої Передчуття? — я спробував його шпиґнути.

— Цить, — урвав мене Потішник. — Я щось чую…

Я нашорошив вуха, але почув лише тихий шелест вітру, що заплутався у верхівках щогл.

— Нічого не чую! — мовив я. — Ходімо ліпше до рубки, засвітимо гасову лампу.

— Я знайшов ґаляретку! — радісно верескнув Верть, вистрибуючи з бляшанки з морквиною у лапах.

Тієї миті тишу вечора пронизало тужне грізне виття, від якого всім хутро стало дибки на карку. Верть зойкнув і випустив з лап моркву.

— Це Мара, — сказав Потішник. — Нинішньої ночі вийде на полювання. Чуєте, співає свою мисливську пісню!

— Вона уміє плавати? — запитав я.

— Хтозна… — відповів Фредріксон.

Мара полювала у горах. Такого самотнього виття мені ще ніколи не доводилося чути. Голос її то віддалявся, то чувся ближче — і нарешті пропав… Однак тиша тепер видавалася ще моторошнішою. Мимоволі уявлялося, як її тінь пливе над землею у примарному сяєві місяця, що саме сходив.

На палубі похолодніло.

— Дивіться! — скрикнув Потішник.

Хтось прудко збіг схилом і став розпачливо метатися понад самою водою.

— Оцього зараз з’їдять, — похмуро бовкнув Фредріксон.

— Тільки не на очах у Мумі-троля! — рішуче вигукнув я. — Я порятую нещасного!

— Не встигнеш! — у голосі Фредріксона звучала приреченість.

Та я вже прийняв рішення, переліз через поруччя і кинув на прощання:

— Не квіти прикрашають могилу невідомого шукача пригод, та все ж спорудіть на місці мого останнього спочинку гранітний пам’ятник зі статуями двох зго— рьованих гемулів!

З тими словами я шубовснув у чорну воду, а за мить виринув під Вертевою каструлею, котра, опинившись на поверхні води, голосно булькнула. З гідним захоплення самовладанням я викинув з неї гуляш і стрілою поплив до берега, носом пхаючи каструлю поперед себе.

— Тримайтеся! — вигукував я. — Вам йде на порятунок Мумі-троль! Де таке бачено, щоб усіляка Мара могла поїдати, кого їй заманеться!

Зі скелястого схилу погуркотіло униз каміння… Мисливська пісня Мари змовкла, натомість чулося гарячкове сапання, ближче й ближче…

— Залазьте до каструлі! — крикнув я невдасі.

Той застрибнув досередини, і каструля одразу поринула у воду по самі вуха. У темряві хтось намагався вхопити мене за хвоста… я вивернувся… Ха! Гідний похвали вчинок самотнього сміливця! Я розпочав свій історичний відступ у напрямку «Мурської Сиринади», де, затамувавши подих від хвилювання, чекали мої друзі.

Порятований був важкий, страшенно важкий.

Я плив, докладаючи неймовірних зусиль, застосовуючи швидкі оберти хвостом та ритмічні порухи животом. Наче вітер, летів я понад водою, переліз через борт і, опинившись врешті на палубі, вивернув з каструлі порятованого. Мара ж самотньо вила на березі від голоду та люті (вона таки не вміла плавати!).

Фредріксон запалив гасову лампу, щоб побачити, кого я врятував.

Нині я глибоко переконаний, що та мить була найжахливішою миттю моєї бурхливої юності. Перед і мною на мокрій палубі сиділа… пані Гемулева! Як казали у ті часи, ото була мізансцена!

Я врятував пані Гемулеву.

Від страху та несподіванки я мимоволі задер хвоста під кутом сорок п’ять градусів, та одразу ж згадав, що я — вільний Мумі-троль і заговорив безтурботним голосом:

— Привіт! Ото несподіванка! Не вірю своїм очам!

— У що ти мав би повірити? — буркнула пані Гемулева, вибираючи зі своєї парасолі рештки гуляшу.

— Що порятую тітоньку, — вигукнув я схвильовано. — Тобто я хотів сказати, що ви, тітонько, будете врятовані мною… До речі, чи