Читати книгу - "Ненаписані романи"

зрозумів — ні?! На щастя, мене тоді на трактор перевели, так ми з Василем то хліба вкрадемо, то масла, підгодовували стариків-ленінців та й собі для втечі запас робили… Головне, щоб до Москви прорватися, інакше наступного літа тут взагалі нікого не лишиться, тільки кладовище, зрозумів — ні?! Призначили ми день втечі, а тут вранці, зрозумів — ні, начальник табору оголошує, що вирок про мою справу скасовано: Сеню ж поновили в партії після розстрілу Єжова, ну, він і пішов за мене молотити… Отак, зрозумів — ні… Це я тобі ще смішного не розповів, у нас там сміху теж вистачало, страшно згадати…»

… На Новодівичому кладовищі, на могильній плиті мого діда Олександра Павловича до сорок дев’ятого було викарбувано: «Прости, не встиг. Ілля. 20-го травня 1940 року» — дядько повернувся до Москви через три дні після похорону його батька.

Я пригадую, як він — худий, із запалими щоками, — подивився на обідній стіл, накритий у нас на Спасо-Наливковському, і спитав батька:

— А горілка де?

Бабуся Дуня принесла півлітра, Ілля накришив чорного хліба в глибоку тарілку, нарізав туди цибулі, залив усе це горілкою і почав їсти великою ложкою — мовчки й зосереджено. Він з’їв усе, що було в тарілці; підсунув сковорідку з яєчнею й салом, покопирсав виделкою й посміхнувся:

— Але ж правду казав наш пахан-політик.

… Він усе ще посміхався, вминаючи яєчню, а по його щоках котилися рясні сльози.

5

Кремлівський кабінет. Весна тридцять шостого, туркочуть голуби на металевому полискові під широкими вікнами, три групки людей: ліворуч, ближче до книжкової шафи, — Ворошилов, Єжов і Ягода, в кутку — Каменєв і Зінов’єв, а біля дверей — співробітник НКВС Миронов, який доставив їх на цю зустріч з внутрішньої тюрми.

Поволі походжаючи по кабінету, Сталін глухо говорив, звертаючись до своїх колишніх колег по Політбюро, але не дивлячись на них:

— Якщо товариші вестимуть себе на процесі так, що зможуть раз і назавжди поховати троцькізм як ідейну течію, якщо вони доведуть світові, що Троцький не зупинить ся ні перед чим у його боротьбі проти держави і партії, тоді, звичайно, арешти колишніх опозиціонерів буде негайно припинено, членів їхніх родин відпустять додому, а потім пошлють у хороші санаторії, а самі товариші, — Сталін нарешті підвів очі на Каменєва і Зінов’єва, — після оголошення вироку, який буде однозначним — «якщо ворог не здається, його знищують», — поїдуть на дачу, щоб продовжувати свою літературну працю, а потім їх помилують — до речі, цими днями ми опублікуємо закон про помилування…

Сталін знову подивився на Каменєва й Зінов’єва, різко зупинившись посеред кабінету, і в куточках його рота можна було прочитати гірку, але водночас підбадьорливу усмішку.

Каменєв підвівся:

— Ми згодні.

Він сказав це людині, яку в сімнадцятому вважав своїм другом; принаймні він, Сталін, саме так називав себе в редакції «Правдьі», де вони — до арешту Каменєва Тимчасовим урядом — були співредакторами…

Каменєв вважався другом Сталіна і в двадцять четвертому, коли вони вели спільну боротьбу проти Троцького: «члени ленінського Політбюро Зінов’єв, Каменєв і Сталін — ідейні продовжувачі справи Ілліча».

І ось, через дванадцять років, навпроти Сталіна, що організував убивство Кірова, стояв Каменєв, котрий погодився прийняти на себе вину за це вбивство і прилюдно розтоптати своє минуле…

… Через два місяці Каменєва розстріляють.

… Миронова, який був присутній при тому, як Сталін дав слово зберегти життя Каменєва й Зінов’єва, розстріляють через сім місяців.

… Потім розстріляють Ягоду, якому Єжов дав чесне слово зберегти життя, якщо він обвинуватить Бухаріна.

Самого Єжова вб’ють через три місяці після розстрілу Бухаріна…

6

Письменник Олександр Воїнов розповів мені дивовижну історію:

— У кінці листопада сорок першого мені дали тижневу відпустку після контузії і нагородження орденом. Поїхав у Куйбишев, там тоді була наша друга столиця. Зустрічаю на вулиці Кисельова, режисера кінохроніки на прізвисько «Рудий».

— Хочеш подивитися мій новий фільм? — спитав Кисельов. — Я знімав парад на Красній площі, коли виступав товариш Сталін.

— Звичайно, хочу.

І ми подалися до того будинку, де було виділено кілька кімнаток кінохроніці. В невеличкому залі для перегляду фільмів набилося повнісінько народу; кінострічку дивилися затаєно, чимало людей плакало; пухнасті сніжинки величаво й беззвучно лягали на бруківку Красної площі, на Мавзолей, на шинелі червоноармійців та командирів, на змарніле обличчя Сталіна та його соратників — Молотова, Ворошилова, Берія, Андрєєва, Кагановича, Калініна, Щербакова, Мікояна… Снігове безгоміння, тривожна тиша, чекання… Лише одне живе в усій панорамі: дихання людей; застуджені — ловлять повітря ротом; щасливчики у валянцях і в теплій білизні дірявлять студене повітря струменями білої пари з носа.

Апофеозом фільму був той момент, коли Сталін наблизився до мікрофона і виголосив свою коротку промову. Я уявив собі щастя червоноармійців мого батальйону, коли вони побачать ці кадри: Батько — в скромній солдатській шинелі, змарнілий, але такий рідний і любий, — розмовляє зі своїми Дітьми…

— Послухай, — спитав я Кисельова, жадібно вглядаючись в обличчя Вождя, — а чому в нього пара з рота не йде?

Кисельов закам’янів. Я відчув, як заклякло його плече; він немовби й не чув мого запитання, а мені тоді виповнилося двадцять шість, дипломатії навчений не був, свято вірив догмам: «нічого не таї в душі, питай про все, чого не зрозумів, товариші допоможуть розібратися в усьому».

— Ні, але чому все-таки у товариша Сталіна пара не йде з рота? — все ще дивувався я. — У всіх іде, а в нього ні…

Ззаду, з напружено-тривожної темряви, хтось вимогливо прошепотів:

— Хто це запитав?

Кисельов люто штовхнув мене коліном, закашлявся й показав очима на двері, встаючи зі стільця, шепнув, намагаючись пригасити свої слова надривним кашлем: «Іди за мною».

Я, здивувавшись, вийшов; у коридорі мене страшенно приголомшила мертвотна блідість Кисельова: «Негайно повертайся на фронт, — прошепотів він. — Забудь про цей перегляд! Нікому не кажи ні слова! Знаєш, хто про тебе зараз питав?! Біжи на вокзал, і щоб ноги твоєї тут не було! Я твого прізвища не пригадую: якийсь журналіст, і ти мовчи, що ми дружили, ясно?!»

З цими словами «Рудий» повернувся до залу. Я все ще не дуже розумів, що сталося, але те, який він був переляканий, як укрило дрібне ластовиння його пополотніле обличчя, як трусилися руки, підказало мені: «діло кепське, я доторкнувся до чогось забороненого, треба драпати».

І я побіг на вокзал, сів у перший-ліпший ешелон і повернувся на фронт, але мене мучило те, що ніхто не міг відповісти: «То чому