Читати книгу - "Кав’ярня на розі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Авжеж, — відказав столяр, попиваючи пиво.
— А погода яка чудова! Майже як влітку, правда? Воно й зрозуміло, за такої погоди не хочеться сидіти у кав’ярнях. Краще десь погуляти… Особливо молодим… Хоча й немолодим теж…
— Авжеж, — буркнув столяр.
— Але ж і кава тут яка смачна! Кажуть, тут найсмачніша у місті кава! — праля делікатно ковтнула свій ароматний напій.
— Головне — найдешевша! — проказав столяр.
— І це теж значна перевага, — погодилася праля, — ви ж знаєте, які ціни в інших кнайпах?!
— Вони вже геть знахабніли з тими цінами!
— Таки правда, — знову погодилася праля. — Власники просто прагнуть нажитися.
— Дідько би їх узяв, тих власників! — вилаявся столяр.
З кухні визирнула Нелька і, багатозначно всміхнувшись, підморгнула мені, зашепотівши:
— Наша праля нарешті вирішила узяти ініціативу у свої руки! Але, здається, столяр не надто піддається. Невдячна справа!
— Не знаю, як на мене, вони досить мило перемовляються, — прошепотіла я у відповідь, протираючи горнятка.
— Де там! Це все звучить дуже вимушено, — сказала Нелька й зникла у кухні.
— Ой, яка ж я незграба… Кава розлилася… — праля, кокетливо засміявшись, заходилася щось шукати у сумочці.
Схопивши ганчірку, я подалася до її столика.
— А може, ви пересядете за столик до того пана? — запропонувала я. — Так вам обом зручніше буде розмовляти.
Вона знічено всміхнулася, витягши із сумочки носовичка й витираючи поділ залитої кавою спідниці. Та столяр, швидко, одним духом, допив пиво і підвівся з-за столу.
— Звісно, якщо бажаєте, можете сісти сюди, ваш столик залитий кавою… А мені вже час, — промовив він і попрямував до дверей.
Ми з пралею лише перезирнулися. В ту хвилю я подумала, що Нелька, як завжди, мала рацію.
— Отакої… — розгублено прошепотіла праля.
— Не переймайтеся, — сказала я бідоласі, яка геть похнюпилася, від чого кутики вуст її опустилися. — Схоже, він справді поспішав.
Жінка важко зітхнула, а за хвилю з удаваною байдужістю стенула плечима.
— А з чого ви раптом узяли, що я переймаюся? Ну перекинулися ми з тим паном слівцем… І що з того? Дивуйся потім, звідкіля це у нас плітки беруться! Люди казна-що можуть собі науявляти!
— Справді, пліток у нашій кав’ярні не бракує, та я не раз помічала, як той пан нишком спостерігає за вами, — для більшої переконливості я стишила голос, забираючи порожнє горнятко. — Дивно, що ви ще того не зауважили…
— Спостерігає? — перепитала праля і поправила волосся. — Але нічого особливого в тому не бачу…
— Може, бажаєте ще кави? — спитала я.
— Ні, дякую, іншим разом, коли зайду до вас ще, — жінка, задумливо усміхаючись, теж подалася до дверей.
Мабуть, за такий вчинок мені слід було б відчувати докори сумління. Але що мені було вдіяти? Іноді я не можу стриматися й просто мушу щось вигадати або прибрехати. Та і як тут стримаєшся, якщо найчастіше саме брехня робить людину щасливою? А мені дуже хотілося розрадити цю жінку…
Увечері я запитала дядька:
— А тобі доводилося читати вірші цього поета, якого усі вважають невдахою?
— Ні, не доводилося, — відказав дядько. — Йому ніяк не щастить надрукувати їх. Можливо, якби ми з ним були друзями, я б мав можливість їх почитати… Адже першими читачами поета завжди стають його найближчі друзі. Та весь клопіт у тому, що у нього немає справжніх друзів, він надто замкнута особа.
— Немає друзів? Це сумно… — зітхнула я. — Можливо, якби у нього були друзі, він почувався б упевненіше й мав би визнання поета, а не невдахи!
— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився дядько.
V
Я зовсім не сподівалася зустріти його ще раз. Але несподіванки на те й несподіванки! Це сталося одного ранку, коли я поспішала до кав’ярні. Над вулицями поволі розсіювалася мла, ніжно огортаючи дахи будинків, теплий вітер гнав зів’яле листя, сонце грайливо пробивалося крізь молочний серпанок. Я була замислена і неуважна, коли раптом, різко загальмувавши, пронизливо засигналило авто. Я ледве встигла вискочити на тротуар і затулила вуха, щоби не чути гнівних лайок водія, який так і сипав ними крізь прочинене вікно.
— Наступного разу будьте обережні, — почула я раптом позад себе чийсь голос. — Ви мало не потрапили під машину. Цього разу вам просто пощастило.
Голос здався мені знайомим, тому я обернулася. А обернувшись, так і заклякла. Він усміхався до мене, наче нічого не трапилося, тримаючи під пахвою свою брунатну течку. І на голові мав того самого старомодного безглуздого капелюха, який підкреслював його дивакуватість.
— Доброго дня, — привіталася я. — Ви мене не впізнаєте?
Скидалося на те, що чоловік мене справді не впізнав. Він примружив очі, пильно вдивляючись.
— Щось, начебто, знайоме… — пробурмотів.
— Два тижні тому ви були у кав’ярні на розі, пам’ятаєте? Тоді ще падав дощ. Я там працюю кельнеркою.
— Ага, так… — бубнів собі під носа, силкуючись мене пригадати і все ще мружачись.
Мені спало на думку, що він або божевільний, або просто клеїть дурня.
— Я читала книжку, а потім, коли ви пішли, вона загадково зникла…
— Книжку? — перепитав він і саме в ту хвилю, здавалося, нарешті пригадав мене. Очі перестали мружитися, зморшка на переніссі розгладилася, і він подивився на мене зовсім по-іншому.
— Авжеж. Це ви її забрали? — я вирішила не зволікати й перейшла у наступ.
— Я, — признався він.
У його відповіді мені вчулися нахабство й зухвалість водночас. Я очікувала, що він заперечуватиме, виправдовуючись, а насамкінець, напустивши на себе заклопотаність, погляне на годинника, і, сказавши, що поспішає, втече. Та натомість чоловік сміливо дивився мені у вічі, і, здавалося, зовсім не шкодував про скоєне. Це видно було з його спокійного, непроникного виразу обличчя й поблажливої посмішки, яка немов підтверджувала відсутність будь-якого каяття.
— І ви у цьому так легко зізнаєтеся? Без жодних докорів сумління?! — обурено вигукнула я.
— Так, — відказав чоловік. — Без жодних докорів сумління. Ви вважаєте, що це непристойно?
— Атож, — сердито відказала я. — Ви принаймні могли б вибачитися…
— Я не люблю вибачатися, — відказав чоловік. — Особливо, якщо в цьому насправді немає жодної потреби. Невже вам потрібні порожні, нещирі слова?
— Не потрібні, — погодилася я. — Але…
— Отож-бо… Я теж не люблю порожніх слів. Задля пристойності чи ввічливості, задля якихось правил: бо так випадає, бо так потрібно… Від цього відгонить нестерпною фальшю.
— Гаразд, не вибачайтеся. Але чому ви поцупили мою книжку?
Чоловік якусь хвилю дивився на мене, відтак промовив:
— Не міг з собою нічого вдіяти. Це хвороба усіх колекціонерів, і цьому важко зарадити.
— А я знаю про вас, — сказала я. — Ви колекціонуєте забуті книжки.
— Саме так, — підтвердив він, — колекціоную. І у мене вже назбиралася нічогенька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кав’ярня на розі», після закриття браузера.