Читати книгу - "Дажбожа криниця"

— Авжеж…Сей чоловік був книжник, але вмів не лише книжки читати. Бився теж добре. Жаль, загинув.

— Так говорив він опісля того бою, що кричали ромеї, аби живим князя брати. Це, як коня під ним убили, пам'ятаєш?

— Аякже! Я ж тоді поруч з князем був. Як і належить чурі. І бився Святослав наш як завше. Наче сам Перун. А як уже вийшли з оточення, говорить мені князь:, «А подивись-но, чуро, що там у мене з ногою…» Глянув я, а в нього чобіт повен крови. Й виду не показав, що поранений…А синка мигцем по голові зачепило, так галасу було, наче бозна якої небезпеки уникнув.

— До речі, про хрещених, — сказав батько, — брехали нині в шинку княжі гридні, що Святославич геть на ромея перекинувся.

— Та аби ж брехали! Чуба відрізав, ніби через оту рану. Бороду відпустив, наче не князем є, а жерцем. Вбрався в їхні шовки, а воно йому личить, мов сідло корові. Хіба шовк в бою обереже, як сорочка полотняна, оберегами гаптована? Нею і рану затягти можна, а з шовків тих яка користь? Жіноцтву на іграшки? Перекинчик отой корсунський від нього не відходить, та все щось нашіптує. А любечанський вуйко в друге вухо — ту-ту-ту…Наші шепочуться, що се буде новий Аскольд.

— Аскольд Київ на меч взяв, а Володимир — онук Дажбожий! — заперечив батько палко. — Не буде він люд силувати!

— Аскольд варяжин був темний, — підхопила я, — од греків хрещений та ними ж навчений наш люд зневажати.

— Свій перекинчик гірший за ворога, — буркнув Ратибор, — я все Уліба згадую, Святославового родича. Теж був… Од греків хрещений…

— Зрадник! — вдарив батько кулаком по стільниці, - князь ще вояцьку смерть йому подарував! Від меча! Потрапив би він, той Уліб, до мене на розправу — одразу б згадав всіх Богів поіменно!

— Так, але ж ви не чули, батьку Любомире, його з князем останньої розмови. А мені вона й досі сниться. Святослав тоді пів лежав на посланні геть змучений тою раною. В мене серце стенулось від жалю, а я ж не кровний йому є. А той… родич хрещений, голову задер, наче й вини за собою не чує. Князь питає в нього: «Що ж ти, родичу? Смерти моєї прагнеш, чи ганьби довічної? Скільки я через тебе воїв загубив…» А воно стоїть, як путнє, очі звело до неба: «Господь сказав, що лише ті, хто за ним іде, є ріднею. Не міг я більше губити християн.» Святослав збілів на виду і говорить, тихо так: «То кров Дажбожичів для тебе є водицею? Цьому твій Бог учить? В спину бити?» А Уліб дивиться на нього зверхньо і каже: «Ти лише темний варвар, Святославе! Твоя душа зашкарубла в поганській гордині. Та невже ти думаєш, що здолаєш таку потугу? Потрапиш ти до Царгорода, як мрієш, але бранцем.»

— Ай-я… — протягнув батько, — ну, а князь же що?

— Зірвався на ноги, та до зброї, за рану свою забувши. Захитався… Я плече йому підставив, то він постояв трошки, а тоді говорить: «Я, християнине, буду милосерднішим за тебе. Ти бажаєш, аби мені топтали тіло й душу, а я, темний варвар, дам тобі можливість померти гідно». Тоді покликав двох наших і каже: «Проведіть родича до його шатра і поверніть йому зброю. Вийти з шатра він може тільки назустріч Марені!»

- І він же таки кинувся на меч, — сказав батько задумливо, — хоча по — християнському це, ніби, заборонено.

— Вибору не мав. Військо ж хотіло просити в Святослава голову зрадника. Злі бо всі були на того Уліба за великі втрати. А князь, опісля тої розмови, прикликав мене і довго дивився в очі. Тоді сказав, ніби сам до себе: «Віра і вірність… Мати багато оповідала мені про того Бога, що ромеї Істинним звуть. Але, якщо такі, як Уліб, йому служать, то по вірним і Бог! А ти що знаєш про вірність, Перуничу?» «Княже, — говорю, — де твоя голова поляже, там і ми загинемо! Оце вірність Перуничів.» Тоді він всміхнувся і прошепотів: «Така проста істина, мамо… Ви ж цього ніколи не розуміли. Головне — вірність! Вірність Роду. Тоді не треба буде шукати чужих Богів і чужих Істин.» Ото така була розмова. А ви говорите: «Аскольд…» Аскольдів здолати легше, аніж своїх запроданців.

Видячи, що Ратибор засумував, я вирішила змінити розмову. Бо й сама розхвилювалася.

— Ратиборе, — спитала, — ну, а як же ромейська царівна? Просватав Володимир?

— Та ніби просватав… Ото ще… Дванадцять жон, тузін дітей, тепер ще й ця. І всі не наські. Ще тільки хіба що жидівки за жону не брав.

— Та йому недовго! — пирхнув батько, — чув я от Світозари, що жиють десь на півдні люде, чорні, мов Свята Земля. То мо’ матимемо ще й таку княгиню.

На Горі, де я бувала трохи не щодня, було неспокійно. Челядь тривожно шепотілася, численні князеві жони розгублено ковзали по деревляним переходам. Сам переможець пишався, гейби павич, у фіялкових ромейських шовках. Знову, як і за Ольги, чорною тінню маячив жрець — ромей, привезений з Корсуня. Малуня геть осліпла од сліз: синок бо навіть не зволив навідати матір опісля походу.

Одного вечора, коли я розтирала княгині-матері хворі ноги, по терему прокотився жіночий зойк. Малуня сполохано заметалася:

— Уб'є він її, уб'є! Світозаро, біжи туди! Може він хоч відьми послухає! Зупини! Задля онуків!

— Се в Рогнеді?!

— Та в неї ж! Поможи, будь ласка!

Я побігла до покоїв старшої княгині. Там коїлось щось жаске. Кривичанка скулилася в куті, між поставцем і ложем. Один з її хлопчиків затуляв матір від оскаженілого батька, тримаючи обіруч важкого бойового ножа. Інші дітлахи верещали не своїми голосами.

— Ти жіцє мне загубіл! — кричала жінка, — а цєпєр хоцєш віддати?! Як річ, як цяцьку! Для цєго тади дамагався? Для цєго вигубіл мій рід?!

— Я ж тобі вже пояснив! — горлав князь, — дурепо полоцька! Християнин не може мати багато жон! Ти теж охрестишся. За християнином будеш замужем. Я ж не на вулицю тебе виганяю, нерозумна бабо!

— Владзіміре, у нас же дзєці! — заголосила Рогнеда, — май же жалісць на дзєці, калі на мне не маш!

— Мамо, чому го просиш? — зривистим голосом озвався хлопчик з ножем, — я го вб'ю! І ромейку вб'ю! І того рудого варяжина, за якого він тебе видати хоче!

Я увірвалася до ложниці саме в ту хвилину, коли хлопчик і справді пішов на батька з