Читати книгу - "Дажбожа криниця"

Я оповіла їй все своє життя. До того мало що розповідала. І про Любомира — коваля, що загинув з хінським мечем в руках. І як палала Дажбожа Святиня. І про те, що таке — вірність Перуничів. І як схилився Ратибор перед поверженим Образом. І як втопилася Малуня. І про Перуна з ликом князя-воїна. І про те, як хотіла все знати.

— Ось тепер я дійсно все знаю, доню. Як без звоювання можна перемагати. Перемогли нас ромеї, зламали. Живи ж як хочеш, Святославо!

— А ти, мамо? — спитала Святослава. Чорні її очі, пам'ять Ратиборова, були повні сліз.

— Дніпро глибокий, а мертві сорому не мають…

Вона залишилась… Вийшла заміж за древлянського хлопця. З'явилися в мене і онуки.

А сеї зими збагнула я, що вже рясту мені не топтати. Стомилась. Життя протекло крізь пальці.

Лежу, читаю з Чариних дощечок. Були війни… Були й воїни… Було важко. Підіймалися. Невже отсе — все? Невже земля наша плодитиме лише перекинчиків? Не віриться…

Яку молитву читав Чара в палаючій Святині? Може цю?

«Дажбог на струзі своєму був на Сварзі премудрій, яка є синя.

А струг той сяє й вигляд має як золото, Вогнебогом розпалене.

Його подих — це життя кожної істоти, і притулок…»

Скоро і за мною прибуде струг вогняний. Стрічайте мене, Боги! Я бо хотіла все знати. І дізналася багато. Та нема нічого кращого за рідні Святині…

«Пиймо сур’ю питну за Славу ту… І вогнища розпалюємо біля дубів І снопа вносимо, і скажемо хвалу йому… Ми — Онуки Дажбожі, і не сміємо нехтувать Славу свою й заповіти дідів!

Чому ж ти плачеш, Святославо? Смерти нема!

БЕЗІМЕННИМ МУЧЕНИКАМ ЗА ВІРУ ПРЕДКІВ НАШИХ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ.