Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Ну, але як?! Як поворожити?! — розбурхався дід. — Що для цього треба — нічого не пожаліємо.

— Ой так, так, Васильку, нічого не пошкодуємо, — уже почала співати й баба Калина.

— Ходімо лиш на двір — там усе й побачите, — щиро запропонував вуйко Семен.

Господарі й покупці заспішили до корови. Чорнуля, прив’язана до груші, за цей час уже вибила ратицями довкола себе глибокий круг й тепер обдирала рогами із дерева кору.

— Ну, видите, сатана, що робить? — зраділо вигукнула баба Калина й одразу затнулася. Вуйко Семен тим часом розпоряджався:

— Ти, Швайличко, стань збоку. А ви, газдо, беріть корову за роги і тримайте міцно, скільки лиш маєте сили.

Дід Василь, крадучись, підійшов до дерева і, ласкаво приговорюючи до корови, блискавично схопив її за роги. Чорнуля пробувала вивільнити голову, але дід, надувши на шиї жили, держав так міцно, що здавалося, опинись у цю мить в його обіймах десять драконових голів — навіть не писнули б.

— Ну й силище у вас, газдо, нівроку! — похвалив вуйко Семен.

— Так-так, нівроку, як у бугая, мав би здоров’я, — підсолодила й собі баба Калина.

— Ви, газдине, стаєте з правого боку, а я з лівого, — продовжував вуйко.

Баба Калина з готовністю зайняла вказане місце. Тепер вона і вуйко Семен стояли навпроти один одного, розділені Чорнулею.

— Де у вас гроші? — діловито запитав вуйко.

— Тут! — плеснула себе баба Калина правицею по грудях.

— Ага, з правого боку, — уточнив вуйко Семен. — А ви їх тепер перекладіть на лівий, аби біля серця лежали. Але робіть, що вам говорю, і швидше, швидше!.. — понукнув розгублену бабу.

Баба Калина сором’язливо відвернулася й понишпорила у пазусі.

— Готово?! — нетерпляче спитав вуйко Семен.

— Все у порядку! — повернулася баба Калина.

— Тепер, Калинко, нагніться, — почав радити вуйко Семен. — Правою рукою обніміть спину корови і приговорюйте: «Щезла би-сь, маро, у болота і піски». Лівою рукою вийміть з пазухи гроші і попід черево Чорпулі передайте мені. Ось тоді й увидите, що через кілька хвилин ваша корова стане ангелом.

Баба, скільки лиш діставала рука, обхопила спину корівчини і, пристрасно нашіптуючи: «Щезла би-сь, маро, у болота і піски, щезла би-сь, маро, у болота і піски…» — добула гроші й простягнула попід черево вуйкові. Дід Василь, витріщивши від натуги очі, ошелешено спостерігав за ворожінням і в останню хвилину щось запідозрив.

— Калино, кури би тебе загребли, що робиш?! — крикнув він.

Але було пізно. Вуйко Семен швидко схопив гроші, сховав у кишеню й весело сказав дідові Василеві:

— Ну, а тепер відпускайте, газдо!

Дід притьмом розвів руки. Але не встиг відійти й півкроку, як корова, немов підкинута велетенською пружиною, стрибнула на місці вгору й заточила рогами дідові Василеві у межипліччя. Газда якось дивно гикнув й сторчма полетів під огорожу. Баба Калина від побаченого оніміла, здивовано розкрила очі і замість того, щоб бігти на поміч чоловікові, без тіні лукавства сказала:

— Ну, а тепер видите, що і ваше ворожіння чорній чортиці не помогло.

Проклинаючи все на світі, тримаючись за боки, дід поволі піднявся.

— Дякуємо вам файно за гостину, — схилив у поклоні голову до господарів вуйко Семен, прямуючи до воріт, й гукнув Швайличці: — Маріко, а тепер тікаймо! — Й покупці чкурнули на вулицю.

— А гроші?! Поверніть гроші і забирайте корову! — нісся навздогін голос баби Калини.

Але його одразу перервав крик і лайка діда Василя. В обійсті зчинилася веремія, до якої вже не було часу прислухатися.

Поголоска про торги в Пастеляків миттю облетіла село. При цьому кожен конче додавав до почутого свої небилиці, і гострі насмішкуваті плітки розросталися у неймовірну історію, з якої покотом сміялися всі околиці. Це був перший випадок у дідовому житті, коли його, статечного, обережного, мудрого, навдивовижу вольового газду, обвели довкола пальця і висміяли. Цього, кожен знав, Пастеляк ніколи не простить вуйкові Семену. Злість чорною кров’ю спеклася у серці діда, і від великого сорому він майже місяць не виходив з обійстя на люди, навіть у церкві не показувався. Збагнув уже і вуйко Семен, що ворожіння на Чорнулі може гірко йому відплатитись, і, не чекаючи наслідків, кинув торбу на плечі і чкурнув аж у Східну Словаччину, де вівчарив на полонинах у тамтешніх газдів майже два роки. За цей час померла баба Калина, почалася друга світова війна, і дідові було вже не до вуйка Семена. Але, подейкували, саме втеча і врятувала життя вуйка, бо його довго розшукували по горах незнайомці, напевне, наймані дідом…

… — Ось кажу: босий би по морозу побіг, але той чорт рогатий мені гарячі вила під ребра всуне замість погарчика, — із жалем зітхає Другий Фронт. Далі запитливо дивиться на мене і шепоче: — А ти попроси від нього пляшку… Ну… ніби для баби, і занеси…

У цей час грюкають сінешні двері — входить тітка із повним фартухом яблук, горіхів… Другий Фронт, вдавившись словом, хутко накинув на голову вовняний ліжник.

— І-і-і-ей-й, помираю!

Тітка спопеляючим поглядом дивиться якусь мить у його бік, а потім обдаровує нас яблуками, горіхами і суне в руки по карбованцю.

— Горе яке знову на вашу голову, — далі печалиться тітка. — Хто б міг подумати, що Цар так скоропостижно… І треба ж — на самий Новий рік. Як прибігли мама і сказали, я аж слова лишилася. Пішла би з ними, але серце уже кілька днів як схопило — не відпускає. Ще думаю собі, бог дасть, то й мій до вечора сконає, — повела поглядом на піч, й ледь помітна усмішка сумно зацвіла скраєчку вуст.

Зачувши жінчині слова, Другий Фронт на хвильку нашорошився, як заєць, а далі, немов ошпарений, злетів із печі.

— Не хочу, не хочу помирати! — перелякано забігав по хаті, хапаючись за серце. — Аби тебе чорти на вилах зняли до неба, коли жадаєш такого рідному чоловікові, аби тобі на твоїх словах ікалось до кончини життя, аби тобі на язиці по десять тіпунів родило кожен день за таке пророкування, — кидав із кутка в куток прокльони.

Тітка, зітхаючи, дивилась на цю трагікомедію й раз по раз вертіла пальцем на скроні.

— Як ти думаєш, Митрику, я помру? — зігнувшись підійшов Другий Фронт, мало не плачучи, торкнувся тремтячими пальцями мого плеча.

Правду кажучи, мав він вельми кепський вигляд. Одна половина обличчя зжовкла, друга зблідла, піт рясно виступав на чолі, а могутнім тілом трясло, як у пропасниці.

— Та що ви, вуйку, слухаєте, — кажу заспокійливо, — з вашим бичачим здоров’ям тільки гору Віщунку по світу носити.