Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Та плює спересердя на дарунок і відвертається, а Другий Фронт знову притьмом окуповує піч.

— У-у-і-єй! — долинає звідти. — Боже, поможи, о-у-ей!..

— Отож, отож, — киває головою тітка Йолана.

— Красно дякуємо, і будьте здорові, — в один голос відкланюємося.

— Ідіть щасливі, дітки, — благословляє тітка, проводжаючи нас на двір. І раптом запитує з порога:

— А в діда Василя віншували?

— Ні, — опускаю голову. — Баба не веліли. Казали, що всі наші біди вродилися у їх обійсті і збігли до нас.

Тітка печально усміхається.

— Коли б ми тільки знали, звідки йдуть наші біди, до самого б неба їм дорогу загородили. Не таїть у собі змалку зла. Його доля і так страшно скарала.

— Я хочу до діда, — тягне за руку Павло.

— Діти, підіть до нього. Він же самотній, як палець.

Я довго вагаюся, але благальні очі брата затуляють у мені бабине застереження, і обіцяю упівголоса:

— Аби тільки не відали про це баба. Добре. Підемо та й повіншуємо…

Блаженний той, хто вміє ближньому прощати

Обійстя діда Василя — аж у нижньому кінці села. Тут здавен мешкали тільки газдове. Звідси, від підніжжя Віщунки, стелилися уже благородні, тучні землі, широкі поля. Перескакуючи від межі до межі, вони пливли аж до могутніх хвиль Тиси. Навіть непогідливого року, коли у верхньому кінці села врожай спалювали весняні морози або влітку зносили повені, горища і комори газдів ніколи не порожніли. При доброму настрої дід любив мудрувати.

— Як подивитися на село згори, то ми живемо ніби під ногами у жеброти, — говорив сусідам-газдам. — А зібрати наш хліб і зсипати укупу, то підіймемося аж над небесами. Гора Віщунка і та буде маленьким псеням біля наших ніг, — і задоволено сміявся зі своєї дотепності.

…Ніколи не забуду, як рівно п’ять літ тому із гуртом дітлахів зайшов віншувати до діда. Він тоді справді жив над небесами. Ще задовго перед Новим роком йому, як батькові солдатів армії Хорті, вдалося за безцінь купити конфісковану землю і худобу євреїв. Тепер дідо Василь не мав собі рівні на всю округу. Стайні забиті коровами, волами, вівцями, а землі — цілий день міряй, ноги надломиш, а кінця не дійдеш. Ось де воно щастя, ось де вона золота середина життя! Газди правдами і неправдами ухитрялися відкупити своїх синів від фронту, а дідо навпаки.

— Хай ідуть за нашу віру і святу землю! — бив себе кулаком у груди.

І коли говорив про святу землю, бачив свої поля, на яких ноги надломиш, а до кінця не переміряєш.

А в нас у хаті — голод. Батько як дався перед війною через кордон у Радянський Союз — жодної вістки. Наскільки гордою була мама, але, дивлячись як ми гаснемо, із тяжким серцем пішла на поклін до діда.

— Не хочу, няню, задарма вашу скибку хліба. Візьміть хоч у служниці.

— Я тобі не няньо, — прохрипів дід. — Я не благословляв свого сина женитися на тобі. А коли вже пішов наперекір моїй волі, то мусів доказати, що він розумніший і сильніший за мене. Я комуністів годувати не буду і роботи їм не подарую, — кричав услід безпомічній матері.

І ось п’ять літ тому я стояв у гурті дітлахів і віншував разом з усіма дідові ще більшого добра, як його мав.

Він сидів із панотцем Ковачем за накритим столом і, захмелілий, з насолодою слухав, чого йому, першому газді, бажає біднота. Коли голоси стихли, смачно усміхнувся, задоволено потер чоло і вийняв з кишені жменю металевих пенгів.[5]

— Файно повіншували, то й плата красна буде, — мовив протяжно і змовницьки підморгнув панотцеві. — Ну, а тепер хто спритніший і сильніший — ловіть! — гукнув.

При цих словах дідо жбурнув кілька монет до дверей. Віншувальники спершу зніяковіли, а далі гуртом метнулися на землю. Крики, лайки, плач змішалися, і діти, немов в’юни, сплелися в живий клубок. Віншувальники діставали один одного торбами, вгризалися щасливцям, які встигли схопити гроші, зубами в мертво стиснуті п’ястуки.

— Ге-ге-ге-ге! — захлинався від сміху панотець.

— Лови! Лови! Лови! — шаленів у захваті дід, підкидуючи в юрбу дітей все нові й нові монети.

Вже чиясь кров бризнула на стіну, із торб по кутках хати розлітались бідацькі дарунки — картопляні пиріжки, шматки вівсяних калачів, зморщені яблука, — а дід сатанів. Я кілька разів, було, схопив гроші, але сильніші руки миттю викручували їх із п’ятірні. І коли в котрий раз дід кинув пенги, я несподівано схопив один із них на льоту. І тут чийсь меткий удар у перенісся жбурнув мене вперед, і, падаючи, я вдарився головою у ребро стола.

— Досить! — заревів дід. — Геть із хати! — й владно махнув рукою.

Гамуючи у собі біль, немов у тумані, я схопився й кинувся слідом за віншувальниками.

— А ти залишися, Митрику, — наздогнав мене у сінях дід, узяв за руку й завів у хату.

Я приперся до одвірка, опустив голову. Неусвідомлений жаль до себе й образа спирали дихання. Мав таке відчуття, ніби мене схопили за волосся, занурили під воду й тільки раз по раз відпускають ковтнути повітря.

— Сідай, онуко, — запросив дід й підсунув стілець.

Я відірвався від одвірка й боязко присів скраєчку. Дід мовчки наклав у тарілку голубців, м’яса і запитав:

— А хто тебе, дитино, послав віншувати до мене?

— Я сам, з дітьми прийшов, — промовив глухо, не піднімаючи погляду.

Панотець Ковач приліг могутніми грудьми на стіл, вперся в мене чіпкими зеленуватими очима.

— Ану покажи, скільки ти в цій хаті завіншував? — сказав дід, нагнувшись до мене.

Я розчепірив порожні жмені і простягнув над столом.

— Но видиш, так і твій няньо, — випростався дід. — Коли паде манна небесна, він відніме долоні, аби іншим більше дісталося. Просив, молив його: ти найстарший син, тобі після мене тримати в руках обійстя, плюй на цуравих комуністів. Просив його іменем божої матері: Андрію, кінчиш гімназію — не пошкодую грошей, дам тебе далі вчитися, лише не ганьби мою сиву голову, не женися на жебрачці. Оженився!

— Але, перебачаюся, Пастеляку, люди подейкують, що і ви женилися не по волі батьківській, а по сердечній, — зауважив панотець Ковач. — Кажуть, нянько ваш, прощений би був, теж лютів не менше, аніж ви тепер.

— Я?! Що я… — пробубнів дід. — Мені нікому було по вухах дати так, аби-м собі на потилиці звізди ясні увидів. Слаба рука, видати, у мого нянька була…

Дід