Читати книгу - "В сталевих грозах"

полях бою, не раз бував для мене єдиною нагодою перевести дух. Я скористався ним, аби все роздивитися уважно й без поспіху. Чуже озброєння, темрява бліндажів, строкатий вміст ранців — все було нове й загадкове. Я напхав кишені французькими набоями, відстібнув м'яку, як шовк, плащ-палатку, заволодів обгорнутою синім сукном польовою флягою, аби через три кроки все знову викинути. Дуже гарна смугаста сорочка, яка лежала серед розкиданих офіцерських речей, спокусила мене, тож я миттю зняв з себе однострій і з голови до ніг зодягнутися в нову білизну. Якою втіхою було приємний лоскіт свіжого льону на шкірі!

Отак прибравшись, я підшукав собі в траншеї місцинку на осонні, вмостився на балку й розпоров багнетом бляшанку з м'ясом, аби поснідати. А потім запалив люльчину й погортав розкидані повсюди французькі журнали, які, як було видно з дати, лише напередодні прислали в окопи з Вердену.

Досі здригаюся, згадуючи, як під час цього сніданку я намагався розібрати якийсь дивний маленький пристрій, що лежав переді мною на дні окопу. З незбагненних причин я чомусь був вирішив, що це «штурмовий ліхтар», і щойно пізніше до мене дійшло, що та штучка, якою я бавився — це граната без запобіжника.

На тлі цього затишшя все виразніше гриміла німецька батарея, розташована у підліску одразу за траншеєю. Ворожа відповідь не забарилася. Раптом я зірвався на ноги від страшенного вибуху в себе за спиною і побачив, як зметнувся вгору стрімкий конус диму. Ще необізнаний зі звуками війни, я не годен був відрізнити свист, сичання й тріск наших гармат від нищівного бахкання ворожих снарядів, що сипалися з дедалі коротшими проміжками, та укласти собі все це в якусь цілість. Передовсім я ніяк не міг збагнути, чому снаряди летять звідусіль, так що їх шиплячі траєкторії на позір безладно перехрещуються над лабіринтами коротких траншей, по яких нас розкидало. Ці наслідки, причин яких я не бачив, непокоїли й займали мої думки. Механізм бою для мене, недосвідченого рекрута, був незбагненний. Вияви рушійних сил бою здавалися мені дивними і взаємно не пов'язаними, як події на іншій планеті. При цьому я, по суті, аніскільки не боявся; я був свято переконаний у своїй невидимості, тож навіть не припускав, що в мене ціляться і можуть влучити. Повернувшись в такому настрої до своєї чоти, я з цілковитою байдужістю став розглядати передній край. То була відвага недосвідченості. В записнику, як це згодом стане звичкою в подібні дні, я занотував години, коли обстріл посилювався та вщухав.

Коло полудня артилерійський вогонь переріс у нестримний танок. Навколо нас безперервно спалахувало. Змішувалися білі, чорні та жовті хмаровища. З особливо жахливою силою розривалися снаряди, з яких валив чорний дим і які старі вояки називали «американками» або «вугільними ящиками». Поміж ними цвіркотіли десятки запалів зі своєрідним тьохканням, що нагадувало спів канарки. Маючи вирізи, з яких трелями виривалося повітря, вони проносилися над затяжними прибоями вибухів, немов мідні куранти чи якогось рідкісного виду механічні комахи. Дивно було й те, що малі лісові пташки, здавалося, зовсім не переймалися тим стоголосим ревищем; вони мирно сиділи собі над пасмами диму в потрощеному гіллі. У хвилини затишшя чулися їхні заклики й безтурботне щебетання, ба навіть, здавалося, ця повінь звуків, що шумує довкруги, ще більше їх надихає.

Коли обстріл щільнішав, бійці короткими вигуками закликали один одного до пильності. У відкритій моєму зору ділянці траншеї, зі стін якої вже в кількох місцях були вирвані брили глини, панувала цілковита бойова готовність. Зняті з запобіжників рушниці стирчали з бійниць, а стрільці уважно стежили за оповитим димом переднім краєм. Іноді вони зиркали вправо-вліво, аби пересвідчитися, що зв'язок не втрачено, й усміхалися, зустрівшись поглядом зі знайомим.

Я сидів з одним товаришем на видовбаній у глиняній стіні окопу лаві. Раптом дошка бійниці, через яку ми вели спостереження, лунко тріснула й між нашими головами в глину врізалася куля.

Поступово з'являлися й поранені. Хоч і неможливо було побачити, що діється в лабіринтах траншей, але все частіший крик «Санітара!» свідчив, що обстріл не минувся без наслідків. Час від часу виринала кваплива постать зі свіжою, видною здалеку білою пов'язкою на голові, шиї чи руці, й розчинялася швидко в напрямку тилу. Обробляти треба було будь-яку, навіть невинну рану, бо згідно з давнім воєнним забобоном легке поранення часто є передвісником важкого.

Мій товариш, доброволець Коль, зберігав воістину нордичну незворушність, що була наче створена саме для таких випадків. Він жував і розминав цигарку, що ніяк не хотіла запалюватись, та й взагалі мав дещо заспаний вираз обличчя. Він не втратив незворушності й тоді, коли за нашою спиною раптом вперіщило так, ніби пальнули з тисячі карабінів. З'ясувалося, що від обстрілу спалахнула лісова пожежа. Високе полум'я з тріском полізло стовбурами вгору.

В часі цих подій мені не давали спокою дивні турботи. Бо я заздрив старим «Левам з Перту» через те, що вони пережили у «Відьомському казані», а я, через перебування в Рекуврансі, того не зазнав. І тому, коли «вугільні ящики» особливо жваво летіли в наш бік, я іноді питав Коля, який був учасником тих боїв:

«Скажи, це, як у Перті?»

На моє розчарування він щоразу, недбало відмахуючись рукою, відповідав:

«Та де там!»

Коли ж обстріл посилився настільки, що наша глиняна лавка під розривами цих чорних чудовиськ заходила ходором, я знову закричав йому у вухо:

«Ну, а тепер?»

Коль був дуже сумлінний солдат. Він спершу встав, прискіпливо роззирнувся довкола, а тоді, на мою превелику втіху, ревнув у відповідь:

«Десь майже так!»

Ця відповідь наповнила мене дурнуватою радістю, адже підтвердила мою участь у першому справжньому бою.

У цю мить з-за рогу нашої ділянки з'явився якийсь чоловік: «За мною наліво!» Ми передали наказ далі й рушили вздовж оповитої димом позиції. Тепер якраз повернулися розносники їжі, й сотні покинутих казанків парували на бруствері. Кому тепер було до їди? Маса поранених з просякнутими кров'ю пов'язками і збудженими від бою блідими лицями протискалася попри нас. Передчуття важкої години нестримно наростало. «Обережно, товариші, моя рука, моя рука!» «Вперед, вперед, чоловіче, не відставай!»

Я впізнав лейтенанта Зандфоса, що в цілковитій прострації, з витріщеними очима метався вздовж окопу. Довга біла перев'язь на шиї надавала йому якогось дивовижно безпорадного вигляду, і, мабуть, саме тому він нагадав мені в ту мить качку. Я дивився на нього, наче уві сні, в якому страшне з'являється у смішній поставі. Відразу після цього ми пробігли повз полковника фон Оппена, який, тримаючи