Читати книгу - "В сталевих грозах"

Увечері 22 квітня ми вирушили маршем з Прені, пройшли понад 30 кілометрів аж до села Аттоншатель, та так, що, попри важку ношу, ніхто на марші не захворів, і розбили праворуч від знаменитої Великої Траншеї, просто посеред лісу, шатра. За всіма ознаками було видно, що наступного дня ми вступимо в бій. Нам видали перев'язочні пакети, по другій бляшанці м'яса й сигнальні прапорці для артилерії.

Увечері я ще довго сидів у тому сповненому передчуттів настрої, що про нього так добре вміють розповідати воїни всіх часів, на колоді, при якій буяли сині анемони, перш ніж заповзти через ряди товаришів на своє місце в шатрі. Тієї ночі мені снилася суцільна маячня, в якій головну роль відігравав якийсь череп.

Пріпке, якому я вранці розповів цей сон, висловив сподівання, що череп — французький.

ЛЕЗ ЕПАРЖ

Молода зелень лісу ряхтіла у вранішньому світлі. Потаємними стежками ми пробиралися до вузької ущелини за передовою лінією. Було оголошено, що 76 полк після вогневої підготовки тривалістю лише 20 хвилин піде в атаку, а ми маємо стояти напоготові в резерві. Рівно о 12 годині наша артилерія відкрила потужну канонаду, що багатократно відлунювала в лісових ущелинах. Тут ми вперше почули це важке слово: ураганний вогонь. Ми сиділи на ранцях, бездіяльні й збуджені. Надбіг вістовий, кинувся до командира роти. Випалив: «Три перші траншеї в наших руках, взято шість гармат!» Прогриміло потужне «ура!» Прокинулася відчайдушність.

Нарешті надійшов довгоочікуваний наказ. Довгою шерегою ми потяглися вперед, звідки доносилося розмите тріскотіння рушничних пострілів. Це вже було серйозно. Збоку від лісової стежини, в ялинових хащах задвигтіли глухі поштовхи, посипалося галуззя і земля. Якийсь страхопуд під силувані смішки товаришів кинувся на землю. А тоді крізь ряди прослизнув застережний клич смерті: «Санітари, наперед!»

Невдовзі ми дійшли до того місця, де впав снаряд. Убитих вже винесли. Криваві клапті одягу та м'яса висіли на гіллі довкола вирви — дивне, гнітке видовище, яке нагадало мені сорокопуда червоноспинного, птаха, який наштрикує свою здобич на колючі кущі.

На Великій Траншеї загони приспішили крок. Благаючи води, на узбіччі дороги сиділи скорчені поранені; назустріч, захекавшись, йшли полонені з ношами, зухвальці галопом неслися верхи крізь вогонь. Зліва й справа толочили пухкий ґрунт снаряди, ламалися й падали важелезні гілляки. Просто посеред дороги лежав, зяючи велетенськими ранами, мертвий кінь, поряд парували його нутрощі. Поміж цих величних кривавих сцен панувала дика, нестримна веселість. Прихилившись до дерева, стояв якийсь бородатий ополченець: «Хлопці, піддайте, франца вже тікає!»

Ми дісталися до розпанаханих битвою володінь піхоти. Весь окіл вихідного рубежу атаки був геть чисто виголений снарядами. На розбомбленому проміжному полі лежали жертви атаки, головами до ворога; сірі мундири майже зливалися з землею. Якийсь велетень з рудою, заюшеною кров'ю бородою витріщився в небеса, уп'явшись пальцями в пухкий ґрунт. Якийсь молодик корчився у вирві, з жовтавим відтінком смерті на лиці. Здавалося, наші погляди йому неприємні, байдужим рухом він натягнув на голову шинель і затих.

Ми відділилися від похідної колони. Щось невпинно сичало, налітаючи довгою, крутою дугою, яскраві вибухи здіймали в повітря дерен галявини. «Санітара!» Мені ще перед Оранвілем не раз доводилося чути пронизливі трелі польових снарядів, тож тут вони видались мені не надто небезпечними. Натомість бойовий порядок, в якому наша рота розгорнутим маршем просувалася по обстрілюваній місцевості, мав у собі щось заспокійливе; я подумав про себе, що бойове хрещення виявилося не таким уже й страшним, як я побоювався. Впритул не помічаючи фактів, я уважно роззирався за цілями, які могли б служити мішенню для цих снарядів, ніяк не здогадуючись, що це, властиво, по нас уже стріляли з усіх сил.

«Санітара!» У нас з'явився перший загиблий. Стрільцеві Штельтеру шрапнельною кулею розірвало сонну артерію. Три бинти просякли вмить. Він сплив кров'ю за лічені секунди. Біля нас бундючно пальнули дві гармати, накликавши ще сильніший вогонь у відповідь. Лейтенанта артилерії, який шукав на передньому краю поранених, звалило з ніг димовим стовпом, що зметнувся перед ним. Він поволі підвівся і з підкресленим спокоєм повернувся. В наших очах сяяв захват.

Вже сутеніло, коли ми дістали наказ просуватися далі. Дорога повела нас через густий, сильно прострілюваний підлісок, в безкінечну траншею, яку французи, втікаючи, всіяли всіляким мотлохом. Поблизу села Лез Епарж нам довелося самим, оскільки перед нами тут нікого не було, видовбувати позицію в твердій кам'яній породі. Врешті я завалився в кущі й заснув. Іноді спросоння бачив, як високо наді мною снаряди чиєїсь артилерії виписували свої дуги іскристими запалами.

«Чоловіче, вставай, відходимо!» Я прокинувся у вогкій від роси траві. Крізь пронизливу кулеметну чергу ми кинулися назад у нашу траншею і зайняли покинуту французьку позицію на узліссі. Якийсь солодкавий запах і клунок, що завис у колючому загородженні, привернули мою увагу. В ранковому тумані я вискочив з окопу й опинився перед зморщеним французьким трупом. Подібне на риб'яче зогниле м'ясо зеленаво відсвічувало із роздертого однострою. Відвернувшись, я з жахом відсахнувся: коло мене під деревом сиділа якась скорчена постать. На ній була лискуча французька портупея, а на спині — все ще набитий вщерть ранець, увінчаний круглим казанком. Порожні очниці й кілька жмутів волосся на чорно-брунатному черепі свідчили, що переді мною мрець. Інший сидів, перекинувши тулуб через коліна, так наче він щойно заламався. Навкруги лежали ще десятки трупів, зотлілі, звапнілі, засохлі на мумії, закляклі в моторошному танку смерті. Французи місяцями висиджували тут біля полеглих товаришів, не в змозі навіть їх поховати.

Перед полуднем сонце пробилося крізь туман і випромінювало лагідне тепло. Після того, як я трохи передрімав на дні траншеї, цікавість підштовхнула мене оглянути спорожнілий, захоплений напередодні окоп. Дно його було всіяне горами провіанту, боєприпасів, обладнання, зброї, листів та газет. Бліндажі нагадували сплюндровані крамнички лахмітника. Поміж ними лежали тіла хоробрих оборонців, чиї рушниці ще й досі стирчали в амбразурах. З розтрощеного балкового перекриття стирчав защемлений тулуб. Голова й шия були відірвані, білі хрящі світилися з червонясто-чорного м'яса. Мені аж розум віднявся. Поряд лежав на спині зовсім молодий хлопчина, зі скляними очима й долонями, застиглими в положенні прицілу. Дивне відчуття — дивитися в такі мертві, запитальні очі — жах, якого за всю війну я так і не зміг остаточно позбутися. Його кишені були вивернуті, поряд лежав розпатраний гаманець.

Недосяжний для вогню, я брів спустошеною траншеєю. То був короткий час передобіднього затишшя, який згодом, на інших