Читати книгу - "Викрадач вічності"

— У ньому живуть мої друзі, — сказала Лулу та відчинила парадні двері будиночка.

Звідти вибігли дві яскраво-зелені ящірки і залізли дівчинці по руках на самісінькі плечі.

— Решта сидить усередині, — сказала вона. — Можеш подивитися.

Гарві зазирнув крізь маленьке віконечко — у кожній кімнаті був свій мешканець: ящірки валялися в ліжках, дрімали у ванних кімнатах, гойдалися на люстрах. Гарві не стримався і розреготався.

— Правда, прикольні? — спитала Лулу.

— Не те слово!

— Можеш приходити гратися з ними, коли захочеш.

— Клас! Дякую!

— Насправді вони дуже привітні. Щипаються, тільки коли зголодніють. Осьо…

Вона зняла з плеча одну ящірку й дала її Гарві. Маленька рептилія миттю видерлася йому на голову та вмостилася там. Лулу заплескала в долоні.

Вони ще довго бавилися з ящірками, насолоджуючись товариством одне одного. Та зрештою Гарві помітив своє віддзеркалення у вікні та згадав, який має вигляд.

— Мені треба вмитися, — сказав він. — Побачимося згодом, добре?

Вона всміхнулася до нього.

— Гарві Свік, ти мені подобаєшся, — сказала Лулу.

Її відвертість спонукала і його бути відвертим.

— Ти мені теж подобаєшся, — мовив Гарві, та одразу спохмурнів. — Я не хотів би, щоб з тобою щось трапилося.

Його слова здивували дівчинку.

— Я бачив тебе біля озера, — пояснив він.

— Справді? — здивувалася вона. — А я й не пам’ятаю…

— Ну, там глибоко, будь обережна. Ти могла посковзнутися та впасти у воду.

— Добре, буду обережною, — сказала Лулу. — А ще…

Гарві вже стояв у дверях і мусив озирнутися.

— Що?

— Не забудь загадати подарунок.

«Чого ж мені побажати?» — думав Гарві, вмиваючись. Може, чогось нездійсненного, щоб перевірити магічну силу Дому? Як щодо білого тигра? Чи цепелін[6] натурального розміру? Або квиток до Місяця?

Відповідь виринула з глибин пам’яті: він попросить одну загублену річ, яку для нього колись змайстрував батько. Пан Гуд не зможе її відтворити, хоч як сильно хотітиме потішити свого нового гостя.

— Ковчег, — прошепотів Гарві.

Він умився та пішов донизу. Його обличчя тепер прикрашали почесні рани — подряпини від колючих хащів. Тим часом Дім знову дивовижним чином змінився: посеред вітальні стояла різдвяна ялинка, така височенна, що її зірка впиралась у стелю, а різнокольорова гірлянда сяяла на весь будинок; пахло шоколадом, лунали різдвяні пісні. У каміні палав вогонь. Біля нього сиділа пані Ґріффін і гладила Тушка — тваринка лежала в неї на колінах і муркотіла від задоволення.

— Венделл пішов надвір, — сказала старенька. — Біля дверей лежать рукавички і шарф — це тобі.

Гарві вийшов на ґанок. Крижаний вітер уже майже розчистив небо від снігових хмар. Землю вкрило дивовижним білим килимом, що виблискував од зоряного сяйва.

Сніжний килим був направду дивовижний, але не бездоганний: вервечка слідів тягнулася від Дому до Венделла — хлопчисько ліпив сніговика.

— То як, виходиш? — гукнув він до Гарві.

Його голос звучав так чисто, наче дзеленькіт бубонців у морозному повітрі.

Гарві заперечно похитав головою. Він настільки стомився, що сніг здавався йому м’якою та зручною периною.

— Краще потім, — сказав він. — Завтра ж усе повториться?

— Авжеж, — крикнув Венделл. — І завтра, і післязавтра, і після післязавтра…

Гарві зайшов у Дім і подивився на різдвяну ялинку: її гілки були завішані гірляндами з попкорну й блискіток,[7] на них сяяли барвисті вогники, ряхтіли солдатики у срібних мундирах та інші дрібнички.

— Там для тебе дещо є, — сказала пані Ґріффін. Вона стояла у дверях вітальні. — Сподіваюся, мій хороший, це те, що ти хотів.

Гарві став навколішки й витягнув з-під ялинки пакунок зі своїм іменем. Серце в грудях закалатало: форма пакунка й торохкотіння його вмісту підказали Гарві, що його прохання почуто. Він потягнув за стрічку, бант розв’язався — і хлопчик пригадав, яким маленьким був, коли вперше тримав цей подарунок. Гарві розірвав паперову обгортку й витяг новесенький, вкритий блискучою свіжою фарбою ковчег.

Це була точна копія батьківського виробу, все таке саме: жовтий корпус; помаранчевий ніс; стернова рубка з прорізами в червоному даху, крізь які стирчать шиї жирафів; свинцевий звіринець, кожної тварі по парі, і всі вони завмерли, визираючи з ілюмінаторів — двійко собак, двійко слонів, двійко верблюдів, двійко голубів і ще кільканадцять інших видів. А ось і сам Ной з кумедною квадратною борідкою. Поруч стоїть його товстенька дружина у фартуху.

— Як він дізнався?.. — пробелькотів Гарві.

Слова вирвалися самі собою, адже Гарві й не сподівався дістати відповідь. Одначе він її почув.

— Пан Гуд особисто знайомий з кожнісінькою мрією у твоїй голові, — сказала пані Ґріффін.

— Як таке може бути? — здивувався Гарві. — Ось, подивіться: коли тато доробляв слоників, у нього скінчилася фарба, тому в цього очі блакитні, а в оцього — зелені. Усе так само. Точнісінько так само!

— То ти задоволений? — спитала пані Ґріффін.

Гарві відповів ствердно, але він перебільшив. Було трохи моторошно знову тримати в руках цей ковчег, адже батьківський дарунок давно загубився. Хлопчику здавалося, що сам Час крутнувся на підборах, подивився йому у вічі — і він знову став тим малюком.

Гарві почув, як Венделл обтупує сніг з чобіт, і раптом його охопив сором за те, що в нього такий дитячий подарунок. Він схопив його разом з обгорткою та побіг нагору.

Хлопець думав ще трохи перекусити перед сном, але його тягло до ліжка наче магнітом. Та й він не так давно гарно повечеряв… Щоби ніч не зазирала у вікно, Гарві запнув його фіранкою, а відтак поклав голову на подушку.

Різдвяні дзвони все ще чулися з далекої церкви, і цей монотонний звук колихав Гарві на своїх хвилях, поки той не заснув. Спершу йому наснилося, що він стоїть на східцях свого будинку й дивиться в його тепле нутро. А потім його підхопив вітер і поніс геть від порога, в сон без сновидінь.

Голодні води

Перший день, з усіма його видовищами, пригодами та стрімкою зміною пір року, виявився зразком, за яким минали всі дні в Домі свят.

Коли Гарві прокинувся наступного ранку, знову було сонячно. Промені зазирали до кімнати через шпарину між фіранками і заливали світлом подушку, на якій він спав. Хлопчик зіскочив із ліжка з радісним зойком — й усмішка та веселі крики супроводжували його весь день, аж до вечора. Вони то чергувалися на його вустах, то ставали одним цілим.

Нудьгувати тут не доводилося. Вранці вони з