Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

дуже часто вони скидаються на дійсність. Знаєте, чуєш одним вухом, що відбувається, а мозок уже сам домислює й домальовує в уяві таке… Та й ніч — вночі завжди все бачиться трохи інакше. Ранкове сонце має чудодійну властивість повертати людині здоровий глузд. І як узагалі я повірив у всю ту маячню?..

Що кажете? Питаєте, що з іграшкою? А що з іграшкою? — подарували Миколці. Не спалювати ж її на пустирі.

От і вся оповідка.

Ага, забув! Дівчисько те, що з котом їхало, нещодавно по телевізору показували, в рекламі. Виходить, не збрехала, справді знімалася.

Олівець із напівстертим написом

Поїзд уже півгодини погойдує мене в своїй прокуреній плацкартній колисці. Я сам, решта місць порожні. Збоку — теж нікого.

Починаю дрімати, аж раптом на якійсь проміжній станції з'являються попутники. Вітаються зі мною, розпихують валізи, сідають.

— Ху-у!

— Спекотно нині!

— Еге ж!

Один — худий, похилого віку, майже-дід, у коричневому костюмі, що бував у бувальцях, з потертим капелюхом. Капелюх він кладе поруч із собою і деякий час дивиться крізь немите вікно. За вікном — ліс, ліс, ліс…

Другий — здоровань, із тих, що в будь-якій компанії стають невичерпним джерелом енергії. Добродушний, простакуватий, але тільки на перший погляд. Цей, відхекавшись, дістає сумку, розкладає на пластиковому столику припаси.

Майже-дід трохи метушливо приєднується до здорованя. Намагаються запросити мене — (булькає пляшечка «домашнього», клацають, торкаючись столика, незмінні варені яйця) — я, розуміючи, що образяться, все ж відмовляюсь. Мовляв, уже поїв.

— Ну, вибач…

— Та нічого. Смачного.

Відвертаюся до стіни. Намагаюсь заснути.

Попутники розмовляють про війну. Усе правильно, війна зараз на другому місці після спеки. «Буде — не буде?» Здоровань згадує Нострадамуса, мовляв, той щось таке пророкував. І саме на серпень.

Ще випивають, жують, зітхають.

— А чули, — знову жвавішає здоровань, — у Росії начебто щось нове вигадали з ядерними бомбами. Щоб результат при вибуху був лише в певному місці. «Крапкові удари» називається.

Майже-дід, здригнувшись, нервово сміється:

— Таке скажете! Якби в Америці чи в Японії — я б іще повірив. Але в Росії… Там же, як і всюди в колишньому Союзі, нехлюйство — у когось неодмінно вистачить розуму поставити на пульт управління валянок. Ні, навряд.

— Гадаєте, не винайдуть?

— Гадаю, нічого в них не вийде з тими «крапковими». Щось напартачать, і злетимо в повітря всією планетою, — хмикає і виправляє себе. — Тобто, не в повітря, а в космос. Хоча, яка, по суті… Ви от краще скажіть, що там Нострадамус — справді обіцяв війну?

Здоровань киває, в роті у нього ствердно хрумкотить огірок: «Обіцяв».

Деякий час мовчать.

Випивають, закусують, випивають, закусують. За вікном з гуркотом проноситься зустрічний потяг, на кілька секунд затуляючи сонце.

— Скажіть, — наважується майже-дід, — ви вірите, що одна людина може змінити історію?

Зустрічний проїхав, у вагоні посвітлішало.

Здоровань знизує плечима:

— Прикладів — безліч. Візьмімо Христа. Візьмімо Магомета. Візьмімо, нарешті, Гітлера. А чому ви?..

— Я ж чому питаю, — перериває майже-дід. — Ця війна. І спека ця дурнувата. Все одне до одного, — він витирає рукою спітніле обличчя. — Все одне до одного. Але ж не може бути, щоб… — зітхає і нахиляється до співбесідника: — Уявіть собі: олівець. Звичайнісінький олівець, чорний, із золотистими літерами на одній з граней. Літери, щоправда, не всі читалися, фарба стерлася. Можна було розібрати лише «ол…в…ць чар…ний». І все. Знайшов я його на пошті — валявся на столику, поруч із бланками. Я передплату оформляв, сів, узяв спершу олівець, потім збагнув, що треба ж ручкою заповнювати — ну, й поклав його до кишені. Не думаючи — мені ж він триста років не потрібний, хіба я крадій? А помітив лише вдома. Виклав на тумбочку поруч із телефоном, збирався занести назад на пошту. На літери уваги спершу не звернув. Зварив собі вечерю (я сам живу, ось уже два роки буде, як дружина померла), вечерю, значить, зварив і сів телевізор дивитись. А тут — телефонний дзвінок. Виявляється, давній приятель — і ми з ним теревенили кілька годин. А я, знаєте, люблю, коли по телефону балакаю, всілякі візерунки на папері виводити. У мене навіть спеціальні аркуші лежать, щоб було де. І от я розмовляю з Борпаличем, розмовляю, а сам малюю різні паркани та іншу дурню. Малюю-малюю, потім долонею на мить затулив — і відчуваю: паркани наче опуклі стали! Подивився — немов справжні.

Я спочатку гадав, то через тіні або сутінки — в кімнаті саме стемніло, а потім ми добалакали, попрощалися і я увімкнув світло. І от, уявіть, лежить на аркуші паперу найсправжнісінький парканчик заввишки з сірникову коробку, завдовжки — сантиметрів десять. Із дощечок, але без цвяхів — тому коли я спробував його підняти, він і розпався на ці дощечки. От що б ви подумали?

— Тобто? — не зрозумів здоровань. Їсти він давно припинив, споловинену пляшку передбачливо відсунув подалі від сусіда й дивився на нього сторожко: от, мовляв, як буває — пригостиш людину, а в неї дах і їде, не питаючи дозволу.

— Ну, якби з вами таке трапилося, — уточнив майже-дід.

— Зі мною таке не трапляється, — значуще промовив здоровань.

— Думаєте, напився і голову вам задурюю? А уявіть, що я думав, коли цей парканчик у руках тримав? Я ж хильнути чарчину люблю, але не зловживаю. Одного разу на дні народження сестриного чоловіка наклюкався, прокинувся — ні чорта не пам'ятав. Відтоді міру знаю і ніколи вище планки не перескакую. А тут — таке. Я кинувся роздивлятись дощечки. Справжні, неначе китайське мініатюрне дерево… — («Бонсаї» — автоматично підказав здоровань) —…розпиляли. І пиляли рівно, по клітинках — як я малював, так і пиляли. І тут я здогадався іще дещо намалювати. Зобразив квітку. Дивлюся — твою дивізію, точно! — лежить квітка, розміром ось із мій мізинець, але з пелюстками, колючечками, все як має бути. Ну, я не розгубився, квітку в долоню і — до сусідів навпроти. У них син Дмитро звіриною захоплюється, всіляких пташок-комашок у хату тягне; ну ж бо, прошу, скажи мені, що це за рослина? Він хапнув з полиці довідник, погортав, сяк-так квітку мою порозглядав; дивлюся: в очах вогники запалали. Можна, питає, до завтра залишити «екземпляр». А чого ж не можна? Можна. Назавтра з'являється до мене і з порога проголошує, мовляв, нема в природі такої рослини, ви, дядько Сергію, новий вид відкрили. Ну, квітку я в нього відібрав, навіщо мені зайві клопоти? Тим більше, що на той час я вже деякі експерименти провів і