Читати книгу - "Серце гарпії"

архітектурного стилю; от, правда, вікна її надійно забиті дошками. На невеличкому майданчику навпроти — фарбований срібним пам’ятник, занадто метафоричний, утім, аби зрозуміти, що саме він уособлює. Сонце, бодай і вранішнє, припікає уже не на жарт, і Ярка шкодує, що не накинула щось на плечі; довкіл не видно ні душі, лише пливе над селом радійне бубоніння та шугають чайки.

За кілька хат Вірна зустрічається з вулицею Крайньою, аби утворити розлоге перехрестя. Тут, очевидячки, і є справдешній центр: бовваніє автобусна буда-почекальня, на стінах хатин видніються вивіски «Продукти», «Кафе» та «Телефон». Неподалік кафе — кілька торгових яток, нині вживаних, як літня тераса: попри ранковий час тут уже скніє кілька похмурих пик. Ярка рішуче прямує до крамниці, лише краєм ока помічаючи, як Галя сахається від ранкових п’яниць.

У крамниці темно й задушно, однак на полицях — справжня скарбівня, тут є все — від розсипного цукру до шурупів. Вибір, правда, не надмірний, кава — лише та, що в ностальгійній бляшанці з індійськими візерунками; Ярка, утім, перебирати харчами не наміряється, мимоволі прийнявши тутешні правила гри.

Навантажена клунками, Ярка виходить на перехрестя, мріючи хіба про кухлик розчинного індійського щастя. Галя, проте, і далі настрахано стежить за генделиком — і то нині не дурно, бо звідти вже долинає відгомін якоїсь неприязної полеміки.

— Іще хоть раз до неї подойдеш — уб’ю нахрін! — вибухає акурат за дверима кафе, а у відповідь на протестне бурмотіння двері прочиняються навідмах і надвір вилітає чиєсь інертне тіло.

Ярка спиняється мимохіть; ця сцена, нехай і потворна, містить якусь розважальну складову — телевізора в хаті не передбачено, і таки цікаво, чим то все завершиться. Тіло, між тим, пролітає коротку відстань від дверей до яток і з розгону вганяється у котрогось завсідника, вибиваючи з рук у того пляшку з пивом. Тіло падає коло лавки, пиво пирскає водограєм, і було би те навіть кумедно, якби пияк, позбавлений питва не зреагував аж так злостиво: підхопившись, він починає бити поваленого ногами, люто примовляючи «сука-сука-сука!». Присутні вражено завмирають; череватий здоровань із неголеним писком, що викинув був опонента з дверей, отетеріло споглядає події, не знаючи певно чи втрутитись, чи приєднатись.

Галя полотніє, скрушно шепочучи «Нестор!», поривається на поміч, але Ярка хапає її за руку.

Тоді, відпустивши, швидко кидає клунки і заходиться вереском.

Верещати, слід зауважити, Ярка вміє. У школі іще, коли зчинялися бійки через безумовно смертельні в тому віці образи, їй випадало часом запобігти каліцтвам та збиткам, вчасно привернувши увагу класної керівнички. Нині ж, збагачена літами та ще й свіжим сновиддям, утікачка вкладає у своє верещання такий справдешній жах, що аж лякається сама. Полохаються і решта присутніх, мимоволі обертаючись до джерела неприємного звуку. Нападник припиняє гамселити жертву та люто витріщається на Ярку.

— Па… вук, — схлипнувши, пояснює та. — Он, он він!

Жертва тим часом користається нагодою і спритно відповзає подалі від лав. За кілька кроків побитий підводиться, і можна уже бачити, що то — худорлявий дядечко з короткою борідкою. Він шкутильгає, зігнувшись, однак погляд його затятий і чути що він стиха лається, не наважуючись, імовірно, висловити накипіле вголос. Галя підхоплюється до нього, підтримує за руку.

— Сс-скотина, — бурмоче він, обертаючись.

— Нестор! — смикає молода жінка. — Ходімо додому.

Той зітхає і дозволяє відвести себе геть із поля бою. Коло Ярки він зупиняється, позирає скоса.

— Ну ти… артистка… — бурмоче він.

Ярка смикає губами, удаючи посміх. Нині їй зовсім не весело.

* * *

Ти будеш пізніше пояснювати свої вчинки численними кризами, збоями суспільної системи, що вимагали: адаптуйся чи пропади. Твоєму поколінню пощастило — ви були молоді, вам було легше, ніж іншим, сприйняти нове. На вас, проте, чигала інакша небезпека — ви звикли бігти баговинням, ви не знали, що таке твердий ґрунт. Ви не вірили вже, що він існує, а відтак відкидали усі варіанти опори — не було таких ідеалів, до яких ви могли би пристати.

Це правда, серце, вам було важко; а тільки кожен сам відповідає за власний вибір. Ти з радістю відгукнулася на вимоги часу; пристосування — воно було викликом, веселою грою, а ти завжди любила всілякі забави. Як не любити, справді, з твоїм до того особливим хистом, з твоєю живою уявою?

А головне — яка у грі відповідальність? Це забавка, не більше; твоя роль не має значення, бо ж нині козак, завтра — розбійник, позавтра — знову козак… Роль не накладає жодних зобов’язань, вона не знає ані моралі, ані етики — лишень будь переконливим, як виходиш на сцену.

Адаптуватися — не значить брехати, так, здається, ти тоді вважала; потрібно лише трохи скоригувати правду, аби відповідати сподіванням аудиторії. І ти дійсно вірила, що в цьому немає нічого лихого.

* * *

Абітурієнтка була подібна до кошеняти-виростка: цибата, пружна, а ще й довгий хвіст за вітром майорить; ходить туди-сюди межи каштанів, то сяде на лавку, то підхопиться, прикусивши губу — аякже ж, бентежна пора. Бува, поглядає на вікна другого поверху — там якраз триває співбесіда — і тоді видно, що має світло-карі очі, округлі, мовби пташині; стрімка, запальна, Михайлові такі до душі.

Підходить отож, дозвільно сідає на лавку.

— Не метушись, — радить. — Комісії до душі упевнені в собі. Такі, знаєш, пикаті.

— Що? — дивується дівчина, мимохіть гальмуючи біганину. Її дивацькі очі спиняються на Михайлові, і погляд одразу теплішає. Звісно ж, він — хлопець показний, засмаглий по літі, з білявим баламутним чубом.

— Ти ж на педагога подаєшся, так же ж? — пояснює він. — А це означає, ха, моральний авторитет… Аби було, чим душити вихованців.

Абітурієнтка сміється. Гарна усмішка у неї, відзначає дорадник.

— Он значить, у чім фішка, — мовить вона. — Ну, коли знання предмету — справа десята, то, може, я і пройду. А ти — здав уже на пикатість?

Михайло пирхає поблажливо.

— Торік іще. А ти дивись, не страть. Нам потрібні гарні першокурсниці.

Дівчина улещено блимає.

— Михайло, — представляється залицяльник.

— Ярослава, — смикає плечима. — Тобто, Ярка.

Вона сідає поруч, нашорошена, але готова до гри. Липень видався прохолодним, і то на щастя — якби спека, чекання на іспити обернулось би пекельними муками. А так — лише бентежна, бадьора свіжість чистилища; тепер же, маючи товариство до балачки, можна і геть забути про муки — а ще й таке симпатичне товариство! От тільки звати його так само, як і того, малого… На щастя? На лихо? Чи так, на згадку?

— А чого саме сюди подаєшся? — цікавиться хлопець. —