Читати книгу - "Голова Мінотавра"

готелю, а старша подала мені іншого аркушика зі словом «Морґенцайле» і якийсь номер, уже не пригадую. Ну, і поїхали. На Морґенцайле, під якоюсь віллою вона мене зупинила. Натиснула на дзвоник. На віллі не світилося. Лише собаки гавкали за парканом. Через кілька хвилин вийшов лакей і розрахувався за поїздку. От і все.

— Що значить «як туркеня»?

— Ну, як це сказати… Темна, смаглява, чорноволоса, темноока.

Мокка здивував прикметник «темноока». Рідко вживаний, нетиповий, літературний, стилізований. Глянув на Полера. Занадто вишукане слово, як на візника.

— Ну, гаразд, але є ще одне. Чому ви не допомогли тій молодшій донести валізу до готелю? Здається, вона була дуже важка.

— Бо та друга занесла. Схопила й швиденько піднесла до дверей. А тоді заскочила до екіпажа й ми поїхали на Морґенцайле. І все.

Мокк закурив цигарку й глибоко замислився. Дві молоді жінки, які розмовляли по-сілезькому, якщо повірити візникові. Одна з них пішла до злиденного готелю, який насправді був прихованим борделем. Друга витягла її валізу з екіпажа й донесла до дверей. Навіщо Анні потрібна була французька друкарська машинка? Що взагалі ця дівчина робила в борделі? Може, тут справді йдеться про шпигунство? Може, цей гітлерівець Краус мав рацію? А потім якийсь кощавий злочинець із міцними зубами залазить крізь вікно, ґвалтує, убиває й гризе Анну, хоча невідомо, як Лазаріус довідався, що все відбувалося саме в такій послідовності. А друга тимчасом їде до одного з найпрестижніших районів Бреслау.

Мокк отямився від задуми, відчувши пильний погляд Полера.

— Я гадав, що шановний пан заснув, — сказав, усміхаючись, візник.

— Чому ми досі туди не їдемо? — Мокк дивився на Полера прояснілим поглядом.

— Але куди, шановний пане?

— На Морґенцайле!

— То вже їдемо! — Полер підніс батога.

— Зачекай, зачекай! — Мокк схопився за руків’я батога. — Це справа нагальна. Їдьмо моєю машиною!

Він викотився з екіпажа так рвучко, що той аж загойдався. Сягнистим кроком попрямував до свого «Адлера». Полер зі здивуванням дивився на Мокка. Візник усе ще тримав батога в піднятій руці.

— Ну давай, давай! — гукнув капітан.

— А що робити з візком? — запитав візник. — Ще коня хтось украде!

Мокк роззирнувся довкола й побачив біля головного входу до вокзалу усміхнену Бібі.

— Гей, Бібі, ходи-но сюди! — голосно скомандував він. — Попильнуєш цю будку за дві марки! І не дай Боже, звідси щось пропаде, матимеш справу зі мною!

— Добре, уже йду, паночку любий, — Бібі засміялася й підстрибом наблизилася до Мокка. — А за десятку можу тобі зробити щось цікавіше.

Полер із жахом дивився на Бібі, що мала стерегти його знаряддя праці. Повія продовжувала всміхатися. Мокк відчув, як на нього війнуло перегаром. Було зрозуміло, що цього вечора її дитина не скуштує шоколаду.

Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

чверть по дев’ятій вечора

Вікна розкішної вілли на Морґенцайле виходили на оголений Шайтніґерпарк. Шибки в темних вікнах віддзеркалювали тьмяне світло ліхтарів. За шпичастим парканом гасало двійко здоровенних собацюр незнаної Моккові породи. Натискаючи на дзвінок біля воріт, капітан приглядався до собак. Він був упевнений, що вже колись таких бачив, але не міг собі пригадати, де це було. Полер, який стояв біля Мокка, із тривогою дивився на обох тварюк.

Над входом до вілли спалахнула лампочка, і в її світлі з’явився камердинер, що штивною ходою наближався до воріт. У його руках світився великий ліхтар. Коли він підійшов до паркану й освітив Мокка, тому здалося, що фрак служника зараз ось-ось репне під напруженими м’язами.

— Чого вам треба? Чим можу допомогти? — повільно вимовив камердинер, а світло ліхтаря кидало відблиски на його коротко стрижену голову.

— Це він? — запитав Мокк у Полера, кивнувши на чоловіка.

Полер ствердно хитнув головою. Тоді Мокк швидко витяг посвідчення із внутрішньої кишені пальта. Його різкий рух спричинився до того, що камердинер інстинктивно схопився за кишеню, а собаки стрибнули на паркан, і шматки піни з їхніх морд полетіли на Мокка.

— Забери цих тварюк, фамулусе! — гаркнув Мокк, показуючи посвідчення. — І відчиняй цей палац! Я капітан Ебергард Мокк!

Камердинер виконав лише перший Мокків наказ. Свиснув до собак, і ті, припавши до землі, лише тихо гарчали, їхній приборкувач підійшов до самого паркану, сперся на нього й утупився в Мокка. Погляд був холодний і дуже уважний.

— Це резиденція барона Бернгарда фон Кріґерна, — тихо проказав він. — Барон із баронесою вже тиждень перебувають у своєму маєтку «Вілла Клементина» у Шрайберау, а тут обов’язки господаря виконую я. Мені не хотілося б ображати пана капітана, але щоб потрапити сюди за відсутності власників, треба мати трохи вищий чин.

— Ви лише гляньте, Полере, — Мокк звернувся до свого супутника, — як він гарно висловлюється! Справжній оратор!

Капітан відчув у голові порожнечу. Зазвичай у таких ситуаціях він реагував бурхливо й рішуче. Когось лякав, шантажував або бив. Але тут він не міг скористатися жодним із цих засобів. Він не мав чим лякати або шантажувати, а результат можливої бійки заздалегідь вирішувався на користь стриженого, наче рекрут, здорованя. Мокк сплюнув на землю. Він не любив бути непідготовленим до розмови.

— То я не заходитиму, — відказав він. — Побалакаймо тут. Окрім того, я прийшов не до барона, а до вас. Може, ви відчините мені, пане…

— А цей з вами — теж поліцейський? — камердинер зневажливо глянув на стару Полерову шинелю. — Його теж треба впустити?

— Так, — Мокк і сам не зрозумів, чому це сказав. — Це поліцейський, вахмістр Полер, мій співробітник.

— Мене звуть Ґорсеґнер, і мені дуже прикро, — відповів цербер, змахнувши рукою так, наче відганяв муху від обличчя. — Але згідно з розпорядженням пана барона фон Кріґерна, ніхто, окрім слуг, родичів та уповноважених осіб не має права перебувати на території маєтку. А ви, пане капітане, і вахмістр, — тут він ледь помітно всміхнувся, — не належите до жодної з перелічених категорій. Адже ви не поліцейський, і не прокурор, і навіть не судовий виконавець, а лише офіцер Абверу. Якщо я вам відчиню, то з таким само успіхом будь-який армійський офіцер може запрагнути увійти на територію маєтку. Але я добре вихована людина, тож запитую ще раз: чим можу прислужитися вам у ситуації, коли нас розділяє паркан?

Уперше від моменту знайомства із Зойффертом, Мокк пожалкував, що зараз поруч немає цього гестапівця. Тоді красномовний фамулус поводився б слухняно, як ці собацюри. І враз він пригадав собі, де бачив таких собак. Вони шматували щурів на манежі іподрому, а він разом з іншими чоловіками закладався, котрий собака загризе більше щурів. Мокк відігнав ці криваві спогади.

— Так, ви можете допомогти мені, пане Ґорсеґнер, — промовив він. —