Читати книгу - "Мольфар"

Насправді я ніколи не хотіла, аби ми зав’язали одне другому світ. Ну, яка би з нас вийшла пара? Ми зовсім різні люди. Я ніколи не погодилась би на роль утриманки чи добре оплачуваної економки, а ти нізащо не віддав би свого респекту заради любові до жінки.

То чого ж домагалося моє серце так багато літ? Якої правди? Воно ж само її знало. Знало ту правду, котра боліла і ранила, бо воно хотіло боліти…

Яка смішна земна любов: вона втішається своїм болем, вона аж впивається щемким вином страждання. І тому в ній так мало світла…

Чого ж хотіло моє серце? Чого хоче воно зараз, уже пізнавши радість спокою?

Страшно і радісно від того, що серце співає і плаче сльозами любові доостанку. Ніякий час не може погасити той вогонь, який запалений не для тіла, а саме для серця…

Ах, моє маленьке, ти все ще не виросло: ти хочеш, як мале дитя, почути слова правди, твоєї правди, — яка мала б звучати приблизно так:

„Я щасливий, що зустрів тебе у цьому світі. Любов є різною — і я по-різному любив. Я любив свою дружину, бо вона стала тим крилом мого життя, без якого я навіть не міг би іти. Так мені здавалось, я не пробував себе переконати в іншому, бо така правда була зручною. Я любив жінок на коротку мить, бо вони давали мені ілюзію пристрасті, якою так хотілось заповнити буденну рутину. Я любив цих жінок за те, що моє сумління і мій страх перед життям у хвилини короткої близькості мовчали. Ці жінки отримували свою плату і відходили, але я вдячний їм за те, що бодай на мить я позбувався страху і почував себе чоловіком…

Але тільки тебе я любив серцем як свою власну душу, котра сповивала мене у снах і витирала мої сльози. Я завжди відчував твою присутність, де б не був, — і знаю, що вже ніколи не розлучуся з тобою в серці своєму. Я не кажу тобі „прости“, бо так вирішила доля“…

Ось я записала ці слова — і мені полегшало. Я сказала тобі те, що хотіла почути від тебе. Вважаємо, що ти їх сказав. А якби не сказав, — то що?

Сміюся сама з себе, бо нарешті зрозуміла одну велику річ, про яку нема потреби знати в молодості: жінка в чоловікові любить свій власний образ, вималюваний в серці ще до приходу на цю землю. Може, це просто відображення самої себе — в чоловічій іпостасі? Так само чоловік закохується у свій ідеал, якого не може притулити до жодної жінки, а тому горнеться до багатьох…

Тому я сповідаюся своєму образові, так схожому на тебе. Іншого ангела-сповідника не бачу перед собою. З тобою мені так добре, — солов’ї не перестають нам співати весільних пісень…

А то стара!

То тільки тіло моє немічне. Вже натрудилося досить… А серце все співає і молиться…

Моя біла сорочка на мені, моя свічечка горить. І тиша сповиває мене своїм серпанком…

Завтра допишу…

Я все одно подаю тобі свою руку. Може, коли зустрінемось там, про це вже не треба буде говорити…»

* * *

Я плачу до ранку, склавши листочки на тумбочці біля ліжка. Плачу і пишу вірші, — ця дивна сповідь жінки, якої я не знаю, але яка так виписала своє серце, — збудила в мені якийсь затаєний біль…

Що сказала б я її дочці?

Може, пройде певний час, — і я щось зможу говорити. А зараз просто запалюю свічечку навпроти сонця, що сходить за вікном… 

Мольфар

Дерево

           буде

                  жити…

Гроза розкраяла небо над самою ущелиною. Раптово, без жодних попереджувальних сигналів.

Тіло старого, звиклого до незручностей гірського життя, пастуха, притислося до скелі, ноги затремтіли від напруження.

Здавалося, ця вода підстерігала саме його на вузькій стрімкій стежині. Саме в тому місці, де не було жодного виступу, за який можна було б зачепитися…

Десь там, біля самої вершини, мали бути печери…

Він глибоко втягнув у себе повітря і наче завмер, злившись з водою. Йому не було страшно. Чого боятися старому? Смерть давно ходила по його слідах — і він інколи піджартовував собі над нею: «Що, стара, підтопталася? Ще не час нам з тобою до танцю? То — твій танець: я тебе першим не покличу, не діждешся… Не маю права…»

Життя навчило його витривалості і терплячості. Скільки разів він падав у вовчі ями, скільки разів зависав над прірвою!

І тоді закривав очі й казав собі: «Це почалося — і це скінчиться…»

Старий раптом згадав, як переходив через урвище по стовбуру заваленого дуба. На середині дороги нога ковзнула по сухій гілці — і та розпанахала йому стопу. Від раптового болю у нього потьмяніло в очах — і все кудись попливло…

Ніхто ніколи не розкаже, що сталося, але він прийшов до тями на другому боці урвища. Лежав у кропиві і чув жар у всьому тілі. А коли відкрив очі, то побачив перед собою ведмедицю, яка великим шорстким язиком зализувала йому рану на нозі…

Вони дивилися одне другому в очі, не розуміючи, що відбувається.

Першою отямилася ведмедиця — вона здивовано фиркнула, струснула мордою і стала повільно відходити, час від часу оглядаючись…

Гей, старий мольфаре! Ти сам себе інколи пристрашуєш: більше, ніж та стара, що ходить за тобою. До неї ти звик, ти знаєш, чого вона чекає. А до себе звикнути не можеш. Такий малий і кволий чоловічок, — а тримаєш зараз на плечах грозу і ще собі підсміюєшся в сиві вуса…

Добре, добре, я ж не нарікаю! Най Бог боронить! Гроза — то гроза: як почалася — так скінчиться. Міг би її попросити, погомоніти з нею, але нащо?

Він вперся тремтячими ногами у слизький камінь і всім тілом відчував, як велетенська холодна змія обтікає його тіло, а вітер тормосить кожною клітинкою…

Повільно впустив у себе воду і вітер. Перестав їм опиратися. Злився з ними, сам став зливою і вітром, — і швидким рухом правої руки спрямував потоки вниз, по руслу гірської