Читати книгу - "Мольфар"

Наче збоку оглянув своє скоцюрблене тіло, що сповзло на стежку і нарешті почало дрижати від холоду.

Гроза відступила — стало незвично тихо. Старий піднявся, поправив на плечі мокру торбину і почав помалу просуватися вгору…

* * *

Коли він нарешті добрався до печери, уже стемніло. Стягнув із себе мокру сорочку, витиснув з неї воду і знову одягнув на тіло.

З печери потягло теплом і запахом диму. Там уже хтось хазяйнував.

Пастух кашлянув, гукнув углиб печери:

— Люди добрі, чи приймете до вогню?

Ніхто не озвався, і старий пішов далі. Світло полум’я вдарило йому в очі, він аж здригнувся від гарячого подиху вогню.

Молодий чоловік сидів біля вогню, загорнувшись у спальний мішок, на колінах у нього була якась річ, схожа на книжку. Він так поринув у читання, що не почув приходу старого.

Зустрівшись нарешті з його поглядом, старий легко вклонився і ще раз запитав:

— Чи приймете до вогню? Я весь промок…

Чоловік був дуже збентеженим — він мовчки дав місце старому біля себе, навіть підсунув йому сухе поліно замість стільчика…

Мовчанка тривала довго — краєм ока вони вивчали один одного.

Старий насолоджувався теплом. Від його мокрого одягу йшла густа пара — і гострий запах овечої вовни заповнив печеру.

— Можу запропонувати вам гарячого чаю, — озвався молодий чоловік. — У мене тут термос! Все своє ношу з собою!

— Дякую, дай вам, Боже, здоров’я! Я хіба що бринзою можу поділитися… — старий потягнувся до торбини, з трудом витягнув із неї шматок сиру в полотняній обгортці.

* * *

Чай і бринза розтопили мовчанку. Попереду була ніч — і обидвом треба було її скоротати, підтримуючи вогонь.

— Добре, що я встиг запастися дровами, — заговорив молодий міщанин, — так одразу назвав його для себе пастух. — Ніщо не віщувало грози! А ви що — овець загубили?

— Та ні, не загубив. Я іду за перевал.

— По такому стрімкому кряжу! Сюди навіть досвідчені туристи не часто забираються!

— А ви забралися, — відказав старий, запитально поглянувши на міщанина.

— Ну, я… — обличчя чоловіка аж видовжилося від якоїсь внутрішньої напруги. — У мене… як би вам сказати… — висока ціль. Я прийшов сюди, щоби втекти від міської суєти і в тиші віднайти самого себе! Я працюю над книжкою, сподіваюся, що вона принесе мені успіх!

Старий приховав усмішку і уважним оком оглянув речі, які були акуратно складені в кутку печери. Палатка, спальні мішки, пакет з одягом, набір посуду, невеличка скринька з продуктами… і ще якісь речі, призначення яких пастух не зміг визначити.

— І що — вдалося?

— Що — вдалося?

— Втекти від світу і знайти себе!

Тут уже обидва розсміялися.

— Добре вам, — ви тут весь час на природі, далеко від людей! Ви не знаєте, що таке місто з його законами, з цим мотлохом обов’язків, справ…

— Мені добре, — поважно згодився старий. — Я вже перестав утікати… просто йду, куди ноги несуть…

— А що там — за перевалом? Ви сказали, що йдете за перевал?

— Я йду до сина…

— А де він?

— Не знаю… він пішов за перевал — дуже давно пішов…

Знову наступила ніякова мовчанка.

— Розкажіть про себе, — сказав старий. — Я так давно говорив з людьми. Та як і стрічаю їх — то хіба що слухаю…

— Мене звати Дмитро, — простягнув руку чоловік. — Ми так і не познайомились!

— Юр, — сказав пастух, — і наче ехо пролетіло печерою.

— Взагалі я доктор філософії, — поважно додав Дмитро. — Не дивуйте, що бачите мене в такому смішному вигляді… і в таких обставинах.

— Для мене обставини цілком нормальні, — хмикнув старий. — А доктор кого лічить — фільозофів чи фільозофію?

Дмитро засміявся з влучного каламбура. Треба записати чи запам'ятати. Пастух — а має почуття гумору.

— Я викладаю такий предмет як філософія в університеті. Захистив докторську дисертацію. Вже ніби всього досяг — а чогось, знаєте, бракує… якогось свіжого ковтка повітря…

Старий промовчав, а Дмитра чомусь потягло на розмову.

Може, підштовхнуло усвідомлення того, що дід — як випадковий подорожній у поїзді. Інколи між людьми, що зустрічаються вимушено на декілька годин в одному купе, виникає спонтанна довіра, бажання висповідатися. Бо підсвідомо почуваєш себе захищеним думкою про те, що ця людина вийде на наступній станції — і забуде про тебе. А зараз вона слухає — і її очі навіть випромінюють миттєве розуміння чи співпереживання… І своєю співучастю спонукають твою свідомість вивертати назовні всі приховані складки, витрушувати потаємні закапелки…

Може, в цьому і полягає феномен сповіді?

— Ну, чому воно так? — заговорив Дмитро, заохочений дідовою мовчанкою. — В мене — гарна сім’я, двоє діток, дружина — теж науковець. Я видав дві монографії — і мене визнали серйозним науковцем, радили братися за прозу…

А я прокидаюся вночі і не можу спати… мені здається, що я ходжу між дзеркалами — і якісь блазні з моїм обличчям вищать, скачуть, щось від мене вимагають, кудись тягнуть. Я хочу побачити себе — але жодне з дзеркал не відображає мого справжнього обличчя. Прокидаюся вранці — і мені стає страшно, що одного дня ці потвори в дзеркалах розірвуть мене на шматки і розітруть на порох…

І це так мене вимотало, що одного дня я просто втік. Зібрав найнеобхідніші речі — і пішов у гори…

— Надовго?

Дмитро розгубився. Чесно кажучи, він сам боявся поставити собі це питання.

— Не знаю… у мене потужні сонячні батареї — вони можуть довго тримати заряд комп’ютера і мобільного телефону. Харчів — на скільки вистачить. Врешті, можна інколи зійти в село і щось прикупити…

— А телефон вам нащо? Ви ж утекли… а той, хто втікає, не залишає міток для собак…

— Ну, знаєте… я ж не назовсім…

— То такий урльоп у пана доктора!

— Ну так, можна сказати — довготривала творча відпустка…

— Довго — недовго? — хто це може знати?

— Ну, звичайно, людина не може передбачити всіх обставин, але на щось же вона повинна себе запрограмовувати…

— А ви себе запрограмували на книжку? І як вона буде називатися? Я так давно нічого не читав, що вже, напевно, забув грамоту…

Цей старий починав дратувати Дмитра. Мало того, що вивів його з творчого стану, заповнив печеру огидним овечим запахом, то ще й ставить безглузді питання, на які не знаєш, що відповісти… І що він тямить у книжках?

— Мені важко пояснити вам ідею мого філософського роману… це має бути уявний діалог між вільним філософом, який живе серед дикої