Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Таку картоплю варила її мама для курей; товкла і додавала до неї мелене жито. Це був час, коли вони тримали багато курей, доки їх не покрав лис. Був працьовитий, щоночі одна курка — так тривало місяць. Нарешті залишилася тільки одна, відважна, войовнича. Цілими днями сиділа на сходах перед хатою, її тягнуло до людей, може, через самотність, а може через лиса. Мама проганяла її звідти, вона не любила ні курей, ні жодної іншої птиці, бридилася пір’я, яєць і м’яса. Зарізані, ошпарені окропом кури скубав батько. Мама йшла тоді на грядки полоти або просто виходила кудись. Вона носила панчохи — вдома грубі, на підв’язках, на вихід одягала тонкі та гладенькі, тоді її нога нагадувала ногу пластмасової ляльки. До тих тоненьких панчіх вона одягала пояса, а гумові писочки жабок міцно хапали скрипучий нейлон і ретельно втримували його в постійній готовності. Потім, якоїсь ночі зникла і та відважна курка.

Іда жує картоплину; добру, розсипчасту, яка приємним теплом відразу розпливається у роті.

Коли мама виходила, і вони з батьком бачили її силует у якійсь з квітчастих сукенок, вона майже бігла вниз до села, батько кидав на доньку швидкий погляд, у якому було прохання зрозуміти її, щось на зразок: “То не її вина, що юна така”, а потім повертався до своєї тихої праці.

Огляд не виявив нічого особливого. Мала незначну аритмію, ймовірно, вроджену або через ангіни в дитинстві.

— Нічого небезпечного. Ви цілком здорові, — сказав лікар і поглянув на дві цифри, написані згори на її картці: 54. — Як на свій вік, пані в добрій формі.

Потім мовчки виписував рецепти — легкі заспокійливі, снодійні, загальнозміцнювальні.

На початку грудня, якось у суботу, вона поїхала в чисту, стерильну, приватну клініку. Отримала номерок, каву і щось на зразок меню: на вишуканому аркуші, оздобленому логотипом лікарні, було виписано всі можливі обстеження. Збоку делікатно подано ціни. Сиділа з олівцем у руках і закреслювала: токсоплазмоз, гепатит В, HIV, холестерин HDL і LDL, TG/TGC, BUN, ОВ/ESP, WBC... Більшість назв не розуміла. Підкреслювала тільки тому, що здавалися їй небезпечними, як назви доісторичних хижих тварин — тромбоцити, гематокрит, моноцити, уробіліноген, білірубін. Потім елегантна молода пані в реєстратурі взяла від неї картку, як замовлення, визначила їй дату та сказала прийти натще. Вручила їй акуратний потішний резервуар на сечу і побажала гарного дня. Це нова мода — бажати одне одному “гарного дня”. Іда, виходячи звідти, купила в лікарняній аптеці маленького термометра у пластмасовому футлярі й вирішила міряти температуру щоденно, систематично, відразу після пробудження. Вдавалося їй це робити кілька днів. Результати записувала на папірці, причепленому магнітом до холодильника... 36,7; 36,4; 36,6; 36,6; — графік був би зовсім нецікавий, але щойно тепер, завдяки цій лагідній монотонності, усвідомила, що вже не має овуляції, що це море, внутрішній темний океан притих і западає над ним ще чорніша ніч. Спокійний безмір води. Хвилі, які не зрушать вже жодної мушлі.

До того міряла так температуру тридцять з гаком років тому, коли була студенткою. Кожен у кімнаті мав термометра, календаря, заповненого цифрами і знаками оклику, поставленими тоді, коли температура тіла різко піднімалася на кілька позначок, регулярно, щомісяця. Сонні дівочі руки тягнуться за склом термометра, розіслане тіло, проколоте стовпчиком ртуті.

Це був соромливий досвід — досліджувати себе холодним інструментом, скляним стрижнем, який вказує на процес відповідного масштабу, що відбувається у замкнених темних нутрощах тіла. Потрібен інструмент, щоб дослідити власне тіло, бо з чиєїсь обурливої ласки, через якусь скандальну помилку в природі людська істота нічого не знає про власне тіло. Вона ніби становить єдине ціле з тим тілом і є тим тілом, тицяє пальцем у груди і каже про нього “я”, а все одно не має уявлення, що в ньому відбувається. Ніби щось там відчуває, якесь нервове тремтіння, запаморочення і біль, насамперед біль, але не має ніякого знання, яке, якщо було би це логічно, мало б бути вродженим. Тому треба самій для себе стати об’єктом, увіткнути в себе скляну трубку, щоб довідатися про те, що відбувається усередині себе.

Мовчазні липкі закапелки, м’ясистий безформний годинник, з якого замість цокання, видобуваються кульки матерії, які точно відраховують час. Набрякання тканини і полегша. Кругле “о” зісковзує вузькими лабіринтами в майбутнє. Тіло нічого про себе не знає, мусить тестувати себе, щоб довідатися, як функціонує його механізм.

Іда думає, що вона і її тіло не мають спільного коріння. Походять з різних країн. І тому мусять порозумітися за допомогою термометрів, томографів і рентгенів.

Їй сказали роздягнутися для огляду. Завели в маленьку кімнатку без вікна, з умивальником і вішаками. Вона вдягнула білий одяг — щось на зразок піжами чи полотняного костюма і пластикові одноразові капці. Двічі їй взяли кров — з вени і з пальця. Потім пройшла з якоюсь молодою жінкою на рентген — не розмовляли між собою, не перекинулись жодною фразою, ніби розуміли, що тепер вони мають важливіші справи і їх не зобов’язують норми товариського спілкування. Груди розплющилися, притиснуті до металевої стінки, коли медсестра поспішно залишила її наодинці з машиною, на яку за мить зійшов дух божий, бо могла бачити те, що закрите, що заховане, що завжди в темряві. Інша медсестра взяла від неї посудину зі сечею, цей соромливий доказ хімічних процесів, які відбуваються самі собою, запущені понад п’ятдесят років тому з невідомих причин. Посудина одержала її ім’я і прізвище й опинилася разом з іншими, названими таким самим способом. І дата 8 грудня 2003 року. Тут вона була і залишила собою слід, за яким можна відчитати, чим вона є.

Потім її завели до маленької кав’яренька у підземеллях того приватного храму. Там подали каву і французькі рогалики. За сусіднім столиком їла інша жінка, вона була повернута до Іди боком. Бачила у профіль її вузькі затяті вуста, які розтулялися, як писочок ящірки щоразу, коли вона відкушувала шматок. Це також пам’ятає. Глянули одна на одну, ледь усміхнувшись, і мовчки їли далі.

За кілька днів знову пішла туди. Молода лікарка, ще неодружена, переглядала пачку папірців із результатами та сказала те саме, що попередній лікар — Іда здорова.

— Може, гемоглобін міг би ще викликати занепокоєння, це єдине, до чого можна придертися, — сказала вона, — але поза тим ваше тіло