Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

Тепер вона дивилася просто на мене. Вона змусила мене побачити себе, стисло, як особу, яка стоїть тут і яку розглядають. Досить високий чоловік з густим заплетеним волоссям, доісторичною зачіскою. То було все, що я міг перейняти з глибокого зондування, яке робила жінка в кріслі.

Тепер вона замінила мене тим, що тоді побачила.

— Але ж вигляд цього, вид знайомої кімнати, яка нині змінилася,— сказала вона.— І вікна, що ж я бачила? Небо з прозорої дикої блакиті. Медсестрі я нічого не сказала. А що казати? А килим, Боже мій, перський — дотепер то було лише миле слівце. Хіба я перебільшую, коли кажу, що було дещо у формах і барвах, симетрія візерунку, тепло, червінькове, не знаю, як його назвати. Мене заворожив килим, а потім віконна рама, біла, просто біла, але я ніколи не бачила білий таким, як цей, і я не вживала знеболювальне, яке могли б змінити сприйняття, просто очні краплі чотири рази на день. Білий чималої глибини, білий без контрасту, я не потребувала контрасту, білий як він є. Чи я певна, що не перебільшую, відверто вигадуючи? Я добре пам'ятаю, що думала. Я думала: чи так світ насправді виглядає? Чи це реальність, якої ми ще не навчилися бачити? То не було запізніле міркування. Чи це світ, який бачать тварини? Я думала про це у перші кілька миттєвостей, дивлячись у вікно, бачачи верхів'я дерев і небо. Чи це світ, який здатні бачити тільки тварини? Світ, приналежний яструбам, тиграм у дикій природі.

Вона лише трохи жестикулювала під час розмови, рука, що кількаразово просіює, перебираючи спогади, образи.

— Я відправила медсестру додому і рано пішла спати з надітим наочником. Це була одна з рекомендацій. Уранці я зняла наочник і пішла пройтися будинком, видивлятися у вікна. Мій зір покращився, але був буденний. Переживання минуло, та променистість у речах. Медсестра повернулася, Росс зателефонував з аеропорту, я дотримувалася рекомендацій. Була сонячна днина, і я пішла погуляти. Чи переживання не завіялося, і променистість не поблякла — просто все було знову погамоване. Яке слово. Те, як ми бачимо і думаємо, те, що дозволяють наші почуття, це мало переважити. Що іще я могла очікувати? Чи така вже я незвичайна? За кілька днів я пішла до лікаря. Я намагалася розповісти йому про побачене. Потім подивилася на його обличчя і зупинилася.

Вона продовжувала говорити і, видавалося, час від часу губила загальну картину, інтонацію. Вона прагнула відчалити від слова чи складу, очі озиралися по відчуття, які вона намагалася описати. Вона була вся обличчя й руки, тіло, згромаджене у зборках халату.

— Але це ж не кінець історії?

Питання її задовольнило.

— Ні, не кінець.

— Воно знову сталося?

— Саме так. Ось про що я думаю. Я стану клінічним зразком. Через роки робитиметься поступ. Частини тіла замінені або відбудовані. Відзнач документальний тон. Я розмовляла тут з людьми. Перебирання, атом за атомом. Усією душею вірю, що мене пробудять до нового сприйняття світу.

— Світу, яким він є насправді.

— У часі це не обов'язково так віддалено. І оце те, що я думаю, коли намагаюсь уявити собі майбутнє. Я наново народжусь у глибшій і правдивішій реальності. Лінії блискучого світла, кожна матеріальна річ у своїй повноті, святиня.

Я сам завів її до пісні про «Жили вони довго і щасливо» і тепер не знав, як реагувати. Це мені було недосяжне, усе це. Артис знала сувору науку. Вона працювала в кількох країнах, викладала в декількох університетах. Вона спостерігала, виявляла, досліджувала і пояснила багато рівнів людського розвитку. Але де ж були святині? Вони скрізь, звичайно,— у музеях і бібліотеках, місцях богослужіння й у викопаній землі, у кам'яних і грязьових руїнах, і вона викопувала їх і тримала в руках. Я уявив, як вона здмухує пил з пощербленої голови бронзового божка. Але майбутнє, яке вона щойно описала,— то інша справа, найчистіша аура. То була трансцендентність, обіцянка ліричної напруженості, понадмірна нормальному досвіду.

— А ти знаєш, які процедури зазнаватимеш, подробиці, як вони те роблять?

— Я точно знаю.

— Ти думаєш про майбутнє? Як воно буде — повернутися? Те ж тіло, таке чи покращене, а як щодо розуму? Чи свідомість незмінна? Чи ти та сама особа? Помираєш як хтось із певним ім'ям і з усією історією, пам'яттю і таємницею, згромадженими в цій особі та її імені. Але чи прокидаєшся з усім цим незмінним? Чи це просто сон довгої ночі?

— У нас із Россом є щоденний жарт. Хто я буду під час пробудження? Чи моя душа залишить це тіло і перемандрує в якесь інше? Якого слова я шукаю? Чи я прокинуся, думаючи, що я фруктовий кажан на Філіппінах? Зголодніла за комахами.

— А справжня Артис. Вона де?

— Занесена в тіло хлопчака. Сина місцевих пастухів.

— Слово метемпсихоз.

— Дякую.

Я не знав, що було довкола нас у кімнаті. Усе, що бачив,— це жінка в кріслі.

— Післязавтра,— сказав я.— Чи завтра?

— Не має значення.

— Думаю, що завтра. Дні тут ніяк не зчеплені.

Вона на мить заплющила очі, а потім поглянула на мене, начебто ми вперше зустрічалися.

— Скільки тобі років?

— Тридцять чотири.

— Лише починаєш.

— Що починаю? — спитав я.

Росс зайшов з однієї із задніх кімнат, одягнутий у гімнастичний костюм і шкарпетки, людина, огорнута у втрачений сон. Він узяв стілець від тильної стіни та поставив його поруч із кріслом, де сиділа Артис, поклавши свою руку на її.

— Свого часу,— сказав я йому,— ти зазвичай бігав підтюпцем у такому вбранні.

— Свого часу.

— Може, не така вже й дизайнерська річ.

— Свого часу я зазвичай палив півтори пачки на день.

— Біг мав протидіяти палінню?

Нас троє. Я усвідомив, що ми багато місяців не були в одній кімнаті. Ми троє. Тепер, і не уявити, ми тут, інший різновид конвергенції, напередодні того, як вони приходять і забирають її. Отак я про це думав. Вони прийдуть і заберуть її. Вони привезуть каталкою з відкинутою спинкою, що дасть їй змогу сісти. Вони матимуть капсули, ампули та шприци. Вони припасують їй респіратор-півмаску.

Росс сказав: «Ми з Артис бігали. Хіба ні? Зазвичай ми бігали вздовж річки Гудзон до Беттері-парка і назад. Ми бігали в Лісабоні, пам'ятаєш,