Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

— А ви духовник?

— Я був членом постєвангелістської групи. Ми радикально відкололися від світового церковного собору. У нас були капітули в семи країнах. Кількість змінювалася. П'ять, сім, чотири, вісім. Ми зустрічались у простих спорудах, які самі побудували. Мастаба[6]. Натхненні гробницями в дуже древньому Єгипті.

— Мастаба.

— Плаский дах, похилі стіни, прямокутна основа.

— Ви зустрічались у гробницях.

— Ми несамовито очікували рік, день, мить.

— Щось сталось би.

— Що б це було? Метеорне тіло, тверда маса з каменю або металу. Астероїд, який падає з космосу, двісті кілометрів у діаметрі. Ми зналися на астрофізиці. Об'єкт уражає землю.

— Ви хотіли, щоб це сталося.

— Ми жадали цього. Ми безупинно про це молилися. Воно прийде звідти, із великої просторіні галактик, із нескінченного охоплення, що містить кожну частинку матерії. Усі таємниці.

— Тоді це сталося.

— Штуки падають в океан. Супутники падають з орбіти, якісь космічні зонди, космічне сміття, шматки космічного мотлоху, рукотворного. Завжди в океан,— сказав він.— Тоді це сталося. Штука вдарилася по діагоналі.

— Челябінськ,— сказав я.

Він дав слову зависнути в повітрі. Сама назва — то вже виправдання. Такі події дійсно стаються. Ті, хто присвятив себе тому, щоб такі події траплялися, хоч би якого масштабу, хоч би якої шкоди, не займаються цим завиграшки.

Він сказав: «Сибір на те і є, щоб ці штуки ловити».

Я розумів, що він бачить того, до кого говорить. Він мав схильність бурлаки бути непроникним для імен та облич. То були взаємозамінні компоненти від кімнати до кімнати, від країни до країни. Він не так говорив, як оповідав. Він провів хвилясту лінію, свою, і зазвичай був хтось, хто бажав бути тим випадковим тілом, якому він розповідав свої історії.

— Я знаю, що тут є госпіс. Це там ви говорите з тими, хто помирає?

— Вони називають його госпіс. Вони називають його безпечний схов. Я не знаю, що воно таке. Супровід веде мене туди щодня вниз пронумерованими рівнями.

Він говорив про передове обладнання, навчений персонал. Та все ж це змусило його подумати про Єрусалим у дванадцятому столітті, сказав він, де орден лицарів дбав про паломників. Він час від часу уявляв, як іде серед прокажених і жертв чуми, дивлячись на висхлі обличчя зі старих фламандських картин.

— Я думаю про кровопускання, проносні й купальні, заведені лицарями, тамплієрами. Люди звідусіль, хворі й умирущі, які простували до них, які молилися за них.

— Потім ви згадуєте, хто і де ви.

— Я згадую, хто я. Я госпітальєр. Де я, це ніколи не важило.

Росс також посилався на паломників. Це місце, можливо, і не мало призначення бути новим Єрусалимом, але люди робили тривалі поїздки, щоб знайти тут форму вищого буття, будучи тут, чи, принаймні, науковий процес, який утримуватиме тканину їхніх тіл від розкладання.

— У вашій кімнаті є вікно?

— Я не хочу вікон. Що з того боку вікна? Чисте тупе відволікання.

— Але ж сама кімната, якщо це ніби моя кімната, її розмір.

— Кімната — це самотність, медитація. Я можу здійняти руки і торкнутися стелі.

— Келія ченця, так. І кирея. Я дивлюся, що на вас кирея.

— Воно зветься наплічник.

— Кирея ченця. Але така нечернецька. Хіба такі киреї не сірі чи брунатні, чи чорні, чи білі?

— Російські ченці, грецькі ченці.

— Гаразд.

— Ченці-картезіанці, ченці-францисканці, тибетські ченці. Ченці в Японії, ченці в пустелі Синай.

— Ваша кирея, оця. Звідки вона?

— Я побачив її накинутою на крісло. Я все ще яскраво бачу те місце.

— Ви її взяли.

— Коли я її бачив, то вже знав, що вона моя. Це було визначено наперед.

Я б міг йому поставити ще одне-два питання. Чиє крісло, яка кімната, яке місто, яка країна? Та я розумів, що так можна образити оповідний метод цієї людини.

— Що ви робите, коли не прямуєте до людей у їхні останні години чи дні?

— Це все, що я роблю. Я говорю з людьми, я їх благословляю. Вони просять мене потримати їх за руки, вони розповідають мені свої життя. Ті, у кого лишилося досить сил, щоб говорити або слухати.

Я спостерігав, як він підвівся, вищий, ніж видався на перший погляд. Кирея була лише до колін, і низ піжами майорів, поки він ішов до дверей. На ньому були чорно-білі високі кросівки. Я не хотів ставитися до нього, як до комічної фігури. Він, вочевидь, не такий. Я достоту почувався, що здрібнів через його присутність, його зовнішній вигляд, через те, що він говорив, його стежку випадковості. Кирея — то був фетиш, серйозний фетиш, наплічник ченця, накидка шамана, який ніс те, що вважав за духовні сили.

— А це я чай п'ю?

— Зелений,— сказав він.

Я очікував на слово чи фразу узбецькою.

Артис сказала: «Це було десять чи дванадцять років тому, хірургія, праве око. Коли скінчилося, вони дали мені захисний наочник, який я мала носити обмежений строк. Я сиділа з наочником удома в кріслі. Ще була медсестра, Росс домовився щодо медсестри, хоч потреби не було. Ми дотримувалися всіх рекомендацій, наведених в інструкції до застосування. Я на годинку заспала у кріслі, а коли прокинулася, прибрала наочник і подивилася довкола, і все виглядало інакше. Я була вражена. Що ж я бачила? Те, що й завжди. Ліжко, вікна, стіни, підлогу. Але яскравість усього того, променистість. Покривало і пошивки для подушок, насичена барва, глибини барви, щось ізсередини. Ніколи раніше, ніколи»,— сказала вона.

Ми сидимо вдвох, як і напередодні, і я мав нахилятися, щоб почути те, що вона каже. Минуло трохи часу, поки вона була готова продовжувати.

— Я усвідомлюю, що коли ми щось бачимо, то отримуємо лише певну міру інформації, відчуття, здогад про те, що бачимо. Я не знаю деталей чи термінологію, але таки знаю, що зоровий нерв не каже всієї правди. Ми бачимо тільки прикмети. Решта — то наша вигадка, наш спосіб відновлювати наявне, якщо є те, що філософськи можна назвати актуальним. Я знаю, що тут триває дослідження, десь у цьому комплексі, майбутніх моделей