Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

Десь у першій половині вісімдесятих років я отримав журналістське завдання написати про медсестру районної лікарні, яка віддала всі свої заощадження в Радянський Фонд миру — був такий, в Україні його, до речі, тривалий час після керівництва Спілкою письменників очолював Олесь Гончар. Я поїхав, поговорив з жінкою, котра сказала, що віддала гроші, «аби лиш не було війни», бо вона знає, яке то страхіття — війна. Виявилося, що й сама воювала, на війні була медсестрою, притому польовою, пройшла шлях від Сталінграда до Берліна. Коли я спитав, чи має нагороди, відповіла, що два ордени Червоної зірки й медалі. Природно, що я запитав: за що? І тут жінка чомусь знітилася. А тоді сказала:

— Вам розповісти, як треба, чи як було насправді?

— Звичайно, як було насправді.

— А як було насправді, й незручно розказувати, — вона зітхнула. — Ну, та слухайте… Перший орден я отримала якраз першого січня 1944 року. Ми тоді стояли неподалік Дніпра, здається, в Запорізькій області. На фронті кілька тижнів було зимове затишшя. І от тридцять першого грудня мене викликають до штабу полку. А там командир і каже, що надійшла команда кращих жінок відправити до штабу нашої стрілецької армії. Сам і повіз нас. Ну, вже там зустрічає якийсь майор і веде в кімнату. Так і так, каже, будемо разом Новий рік зустрічати, отут в шафі жіноче цивільне вбрання, вибирайте, яке кому підійде. Відкриваємо ту шафу, а там, матінко рідна — плаття, кофтини, туфельки… І намиста на полиці. Аж страшно торкатися, я ж два роки тільки військову форму й носила.

— І вибрали собі?

— Аякже. Спершу нас у лазню повели, там ще жінки були з інших полків і дивізій. Помилися, а тоді й передяглися. Я собі ситцеве платтячко вибрала, таке, з квіточками. Вдягла, а воно легеньке-легеньке, як та пушинка. І туфлі легесенькі, не те що мої чоботиська. Потім одна одній зачіски поробили і в той новорічний зал пішли. Було там нас зо два чи й зо три десятки жінок. І всі одна одної кращі, так здалося. А офіцерів ще більше. І генерал, командувач армією, зайшов, привітався. Почалося святкування. Чого там тільки не було на столах, яких напитків і наїдків! Пили за перемогу і, ясне діло, за товариша Сталіна. І за жінок, якийсь моложавий полковник сказав: прийде, мовляв, час — і одягнете замість кирзаків туфельки і платтячка. Я теж випила, на той час горілку призвичаїлася пити, без цього на фронті, при стількох смертях, тронутися мона. Вина спершу тоже попробувала. Потім танцювали, я й із генералом раз пройшлася, комплімента од нього заслужила, очі, сказав, у мене особливі, на весняне небо схожі. Мабуть, всім, з ким танцював, щось таке казав.

— А може, й не всім?

— Ну, може, й не всім, — вона всміхнулася, замовкла, мабуть, щось своє пригадуючи, а тоді продовжила: — Ранком ще поснідали, а тоді переодяглися. І той же майор сказав, що і вдягачку свою цивільну, й туфельки, і намиста можемо собі забрати, колись ще одягнемо. Я її додому привезла, а перед тим в землянках кілька разів крадькома вдягала. І ніби тягар якийсь з душі скидала. Так хотілося, так хотілося ще більше до тої перемоги дожити.

— А орден? — нагадав я.

— Що ж, орден… Построїли нас, правда, вже тільки з десяток, у військовій формі, генерал вийшов. Подякував за участь у святкуванні, сказав, що знає — ми добре воюємо. Що разом обов’язково перемогу зустрінемо. І що силою своєї влади від імені Президії Верховної Ради нагороджує нас орденами Червоної зірки — найвище, що нам дати може як командувач армією. А документи писарі оформлять. Ми й поїхали, і кілька раз, доки ми їхали, все чомусь мені здавалося, що за машиною дівчина в платтячку біжить, наче то я, та, інша.

Вона знову замовкла, задумалася. Я все ж нагадав за другий орден.

— Я його получила першого травня сорок п’ятого року. Тоді вже от-от мали Берлін взяти, ми, правда, кілометрів сорок південніше од нього стояли. Ну, нас знову повезли до штабу армії, а там до лісу. Цього разу не перевдягали, у формі маївку провели, але тоже з танцями, музикою. Усі були піднесені, раді, бо ж мали от-от Берлін взяти, от-от Перемогу святкувати, а ми до неї дожили… Ну й кільком жінкам після тої маївки той самий генерал, тепер уже він був не з одною зіркою на погонах, а трьома — генерал-полковник — вручив ордени Червоної зірки. — Вона зітхнула. — Ви не подумайте нічого такого, я справді пройшла од Сталінграда до Берліна, не сотні, тисячі солдатів перев’язала, бувало, й на собі виносила з поля бою, два рази поранена була. Раз німці до того місця прорвалися, куди ми поранених знесли, щоб у госпіталь відправити, я мусила автомата в руки брати, і таки відбилися. За те, казали, до ордена представлять. Не дали, де там. І ще два рази, казали, мають нагородити. Нічого. А тут, бач, ніби ні за що дали…

Я заспокоїв, що нагороди вона заслужила. Усією своєю війною. Але й у мене гіркота поселилася. Виходило, що якби не та новорічна ніч і не та маївка, так і лишилася б медсестра, яка справді пройшла майже всю війну, не раз ризикувала життям заради інших, не відзначеною. А тут, бач… Ще один штрих до тієї війни, з якої нерідко писарі, штабісти і тиловики приходили з орденами і медалями, а солдати — просто лягали в землю «за родіну, за Сталіна».

Третю історію почув од колишнього фронтовика з Луцька, котрий дожив до дев’яноста, хоч на фронті мав небезпечну спеціальність — був військовим розвідником. Розповів багато цікавого, але головною була його гірка розповідь про Перемогу. Були вони тоді якраз у Східній Прусії, неподалік од Кенігсберга. Коли отримали звістку, що війні кінець, раділи, стріляли, а тоді вирішили відзначити. Хтось згадав, що перед тим цистерни захопили, на станції стоять. Кинулися туди, попробували — спирт. Взялися пити.

— Я вже тоже з флягою побіг було, — згадував колишній солдат. — А тут мене за рукав старший за мене чоловік схопив. Не пий, каже, синок, того спирту, чує моє серце, недобре може бути. Я не питиму, і ти не пий. Й іншим таке казав. Я послухався, ще кілька наших, а більшість — де там, одчепися, старий, перемога, радість, війна скінчилася, а ти тут варнякаєш щось таке. Ну й випили… Не той спирт виявився, дрєвєсний, казали. Десь чоловік сорок померли в страшних муках, а більше сотні —