Читати книгу - "Книга кладовища"

Кімната насправді була невелика. На підлозі лежала кам'яна брила, а один з кутів займав невисокий виступ з якимись дрібними речами на ньому. Крім того, на підлозі лежали кістки, дуже старі кістки, а поруч зі сходами Ніх побачив скоцюрблений труп у зотлілих рештках довгого коричневого пальта і подумав: «Юнак, що мріяв про скарби. Мабуть, оступився і впав у темряві».

Навколо здійнявся шурхіт, шелест руху, наче змія повзе серед сухого листя. Скарлет стиснула руку хлопчика ще міцніше.

— Що це? Ти щось бачиш?

— Ні, нічого.

Скарлет чи то ахнула, чи то вискнула, і Ніх розгледів те, що вочевидь побачила й дівчинка.

У кінці кімнати зайнялося світло, що осяяло чоловіка, який наближався до них крізь камінь; Ніх чув, що Скарлет ледь стримує крик.

Чоловік явно добре зберігся, але на вигляд був давно померлим. Його шкіру вкривали намальовані (так подумав Ніх) чи татуйовані (так подумала Скарлет) пурпурові зображення і візерунки. На шиї висіло намисто з гострих довгих зубів.

— Я володар цього місця! — виголосив невідомий словами такими давніми й горловими, що словами вони майже не були. — Я охороняю його від усіх, хто прийде з лихим наміром!

Очі вартовий мав велетенські. Але Ніх зрозумів, що такими вони видавалися через нанесені на обличчя пурпурові кола, які робили чоловіка схожим на сову.

— Хто ти? — запитав Ніх і стиснув руку Скарлет.

Та чоловік кольору індиго, схоже, навіть не почув запитання. Він лише сердито зиркав на дітей.

— Геть звідси! — гаркнув він словами, які пролунали у хлопчика в голові, словами, які теж були горловим риком.

— Він на нас нападе? — спитала Скарлет.

— Навряд, — відповів Ніх і, як його і вчили, мовив чоловіку кольору індиго: — Я маю Свободу кладовища і можу ходити, де заманеться.

На це вартовий і оком не зморгнув, що спантеличило хлопчика, адже зазвичай ці слова вгамовували навіть найдратівливіших мешканців цвинтаря. І тоді він спитав:

— Скарлет, а ти бачиш його?

— Звісно, що бачу. Величезного страшного татуйованого чоловіка, який збирається нас убити. Ніх, прожени його!

Ніх глянув на рештки тіла в коричневому пальті. Поруч лежав розбитий об кам'яну підлогу ліхтар.

— Він тікав, — мовив уголос Ніх. — Тікав, бо злякався, перечепився на сходах і впав.

— Хто?

— Чоловік, що лежить на підлозі.

До подиву й переляку в голосі Скарлет тепер домішувалися нотки роздратування.

— Який ще чоловік на підлозі? Тут надто темно. Я не бачу нікого, крім отого, з татуюваннями.

І тоді, немов бажаючи пересвідчитися, що його помітили, чоловік кольору індиго захилив голову і зайшовся переливчастим лементом, горловим улюлюканням, від якого Скарлет так стисла руку хлопця, що нігті вп'ялися йому в шкіру.

— Вибач, що я називала їх уявними, — промовила дівчинка. — Тепер я вірю, вони справжні.

Чоловік кольору індиго здійняв над головою щось подібне до гострого кам'яного ножа.

— Усіх, хто порушить спокій цього місця, чекає смерть! — виголосив він своєю горловою мовою.

Ніх згадав чоловіка, що посивів після побаченого тут, більше ніколи не повертався на кладовище і не розповідав про це.

— Ні, думаю твоя правда. Цей — точно.

— Точно що?

— Уявний.

— Не будь дурним. Я ж його бачу.

— Саме так. А трупа не бачиш.

Роззирнувшись, хлопчик мовив:

— Припиняй. Ми знаємо, що ти несправжній.

— Я зжеру вашу печінку! — заволав чоловік кольору індиго.

— Не зжереш, — підтримала Скарлет з глибоким зітханням. — Твоя правда, мабуть, це опудало.

— А що таке опудало? — запитав Ніх.

— Така штука, яку ставлять фермери на полях, щоб відлякувала ворон.

— А навіщо? — не зрозумів хлопчик, бо любив ворон. Він вважав їх кумедними й шанував за те, що вони допомагали підтримувати чистоту на кладовищі.

— Точно не в курсі, дізнаюсь у мами. Якось я побачила опудало з вікна поїзда і запитала, що воно таке. Ворони думають, що то жива людина. А насправді це лише схожа на людину штука, яка має відлякувати ворон.

Ніх знову роззирнувся і сказав:

— Хто б ти не був, твої хитрощі не діють. Ми не боїмося. Ми знаємо, що вартовий несправжній, припиняй.

Чоловік кольору індиго зупинився. Потім підійшов до кам'яної брили, ліг на неї і зник.

Скарлет вже не бачила нічого, крім суцільної темряви. Але в цій темряві знову залунали шурхотливі звуки; вони ставали все голосніші, немов щось кружляло по кімнаті.

Щось мовило: «МИ — ВИНИЩУВАЧ».

Ніх відчув, як підіймається дибки волосся на шиї. Цей голос, який він чув у думках, належав комусь дуже давньому і був подібний до шкрябання сухої гілки об шибку каплиці; крім того, здавалося, що голос не один, а кілька їх звучать в унісон.

— Ти чуєш? — спитав він Скарлет.

— Я нічого не чую, крім якогось шурхоту. І він дивний. Мені все в животі від нього клубочиться. Наче має статися щось жахливе.

— Нічого жахливого не станеться, — відказав Ніх. І спитав потім: — Хто ти?

«МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ЧАТУЄМО І ЗАХИЩАЄМО».

— Що ти захищаєш?

«МІСЦЕ ХАЗЯЇНОВОГО СПОЧИНКУ. ЦЕ — НАЙСВЯТІШЕ З УСІХ СВЯТИХ МІСЦЬ, І ВИНИЩУВАЧ ЙОГО ОХОРОНЯЄ».

— Ти не можеш нам нічого зробити, — мовив Ніх. — Ти лише лякаєш.

У шурхотливому голосі почулося роздратування. «СТРАХ — ОСЬ ЗБРОЯ ВИНИЩУВАЧА».

Ніх подивився на кам’яне узвишшя.

— Оце і є скарби твого хазяїна? Стара брошка, чашка й маленький кам'яний ножик? Не дуже схоже на коштовності.

«ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ. БРОШКУ, КУБОК І НІЖ. МИ БЕРЕЖЕМО ЇХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ХАЗЯЇНА. ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ. ВОНИ ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ».

— Скільки вас тут?

Але Винищувач нічого не відповів. Хлопчику здалося, наче всю голову йому заполонило павутиння, і він похитав нею, щоб прочистити думки. Потім стис руку Скарлет і мовив:

— Нам треба йти.

Ніх повів дівчинку повз мерця в коричневому пальті, думаючи, що якби охочий до скарбів не злякався і не упав, то був би розчарований знахідками. Те, що було коштовностями тисячі років тому, тепер жодної цінності не мало. Хлопчик обережно вів Скарлет угору сходами, крізь пагорб в опуклу темряву кам'яного мавзолею Фробішера.

Крізь щілини в кладці й замкнені двері пробивалися промені весняного сонця, такі сліпучі, що Скарлет від неочікувано яскравого світла кліпнула й затулила очі рукою. З кущів лунав спів пташок, неподалік дзижчав джміль, усе було напрочуд звичайним.

Ніх розчахнув двері мавзолею, а потім замкнув їх за Скарлет. Її яскравий одяг густо вкривали бруд і павутиння, а смагляве обличчя і руки посіріли від пилу.

А нижче пагорбом хтось — і цей хтось був не один — волав. Волав голосно. Волав несамовито.