Читати книгу - "Машина часу"

важко збагнути, наскільки ця думка вразила мене. Я завжди гадав, що люди епохи вісімсот другої тисячі років повинні опинитися далеко попереду нас у науці, мистецтві – у всьому. І раптом один із них поставив мені запитання, котре свідчить про те, що його розумовий рівень анітрішки не вищий, аніж розумовий рівень нашої п’ятирічної дитини! Адже чоловічок запитав мене, чи не звалився я з неба під час грози!..

Утім, це цілком відповідало їхньому зовнішньому вигляду, тендітній статурі й ніжним рисам обличчя. Мене охопив напад розчарування. На мить я подумав, що дарма створив Машину часу!

Кивнувши, я вказав на сонце й так переконливо зобразив грім, що чоловічки здригнулися, відскочили від мене на крок, схилили голови. Потім один із них засміявся й підійшов до мене з гірляндою із дуже гарних, але не відомих мені квітів; цю гірлянду він надяг мені на шию. Тут усі радісно зааплодували, стали бігати, зривати квіти і, сміючись, засипали мене цими квітами з голови до ніг. Ви, котрі ніколи не бачили нічого такого, навіть уявити собі не можете, які ніжні й дивні квіти створила культура далекого-далекого майбуття!

Хтось із чоловічків висловив думку, що мене – їхню іграшку – варто б виставити в найближчому будинку. Недовго думавши, вони повели мене до величезної сірої будови з потрісканого каміння, повз біломармурового Сфінкса, що, здавалося, увесь час позирав на мене й тішився з мого здивування.

Коли я йшов із ними, мені раптом згадалася моя колишня тверда впевненість, що наші нащадки відрізнятимуться глибокою серйозністю та високим розвитком інтелекту, – і я мимоволі розсміявся.

Будинок, куди мене привели, вражав своїми колосальними розмірами й величезним входом. Саме собою зрозуміло, що я з найбільшою цікавістю розглядав дедалі більшу юрбу цих чоловічків і широкий отвір відчинених дверей: він зяяв переді мною, темний і таємничий.

Загальне враження від навколишнього світу, що його я міг спостерігати з-за їхніх голів, було таке: він увесь немов густо заріс кущами й квітами, як давно занедбаний, але все ще прекрасний сад. Я бачив високі стебла дивних білих квітів із восковими пелюстками, завширшки у фут; вони були порозкидані скрізь і, очевидно, росли в дикому стані серед чагарників. Але мені було не до того, щоб уважно розглядати квіти, адже моя Машина часу залишилася на галявині, серед рододендронів, без жодного нагляду.

Арку головного входу прикрашало пишне різьблення, але я, звичайно, не зміг роздивитися його дуже детально. Проте мені вдалося відзначити надзвичайну схожість із давньофінікійськими прикрасами, і я був уражений тільки тим, що різьблення доволі сильно постраждало від часу.

У дверях мене зустріли інші маленькі чоловічки, вбрані в іще світліший одяг, і ми пішли далі всі разом. У своєму темному костюмі дев’ятнадцятого сторіччя й весь заквітчаний, я, безсумнівно, виглядав досить кумедно серед цих світлих, ніжно забарвлених шат і блискучої білизни тіл. Навколо мене раз у раз лунали вибухи мелодійного сміху й веселі вигуки.

Величезні двері вели до так само величезної зали, оббитої чимось коричневим. Дах був у тіні, а у вікна, частково з кольоровими шибами, почасти зовсім без шиб, линуло м’яке приємне світло. Підлога була зроблена з величезних брил якогось дуже твердого білого металу, саме брил – не плит і не шматків. І ці брили були такі стерті, ймовірно, ногами незліченних минулих поколінь, котрі мешкали тут, що місцями там, де частіше ходили, утворилися навіть глибокі колії.

Упоперек зали стояло безліч столів, зроблених з уламків полірованого каменю, заввишки не більше фута; на столах височіли купи плодів. Деякі з цих плодів здавалися чимось схожим на гігантську малину й апельсини, але більшість із них була мені зовсім не відома.

Між столами були порозкидані м’які подушки. Мої провідники сіли на них і зробили мені знак, щоб я брав із них приклад. Із милою безцеремонністю вони взялися їсти плоди просто руками, кидаючи шкірку й залишки в круглі отвори з боків столів. Я, звичайно, не гаючи часу, скористався їхнім запрошенням, оскільки мені дуже хотілося їсти й пити.

Потім я став оглядати залу. Що мене особливо вразило, то це відчуття якогось руйнування й занепаду в усьому. Кольорові шиби у вікнах, які зображували геометричні фігури, у багатьох місцях були розбиті, а фіранки покриті грубим шаром пилу. Я помітив також, що кут мармурового столу біля мене надщерблено. Проте зала вражала багатством оздоблення й мальовничістю.

У цій залі обідали чоловік двісті. Більшість із них постаралася сісти якнайближче до мене. Вони з цікавістю спостерігали за мною й, не припиняючи їсти фрукти, увесь час позирали на мене своїми маленькими блискучими очками. Чоловічки були вбрані в однакові ніжні, але дуже міцні шовкові тканини.

Між іншим, плоди були їхньою єдиною їжею. Люди далекого майбуття були суворими вегетаріанцями, і, поки я жив серед них, мені довелося зробитися таким самим, попри всю мою любов до м’яса.

Трохи згодом я переконався, що коні, рогата худоба, вівці, собаки пішли слідом за іхтіозаврами й усі вже вимерли. Але плоди були чудові. Особливо один ґатунок (сезон якого, очевидно, припав саме на час мого перебування там) – борошнистий, у тригранній шкаралупі; цим я й харчувався увесь час.

Спочатку я був ошелешений цими дивними фруктами й незвичайними квітами, але потім почав розуміти, звідки вони з’являлися.

Такий був мій перший вегетаріанський обід у віддаленому майбутті.

Тільки-но я вгамував голод, мені спало на думку навчитися мови нових для мене людей. Я розумів, що це так само необхідно, як і їжа. Оскільки плоди здавалися мені найбільш придатними для моєї ідеї, я взяв один із них і постарався порозумітися за допомогою питальних звуків і жестів. Зізнатися, мені коштувало чималих зусиль, аби змусити себе зрозуміти.

Спочатку мої спроби викликали лише подив і невгамовний сміх, але згодом одна маленька білява істота, вочевидь, збагнула мій намір і кілька разів повторила якусь назву. Чоловічки почали балакати про щось своє, але моя перша спроба відтворити витончені короткі звуки їхньої мови викликала вибух непідробних, хоча й нечемних, веселощів. Одначе, незважаючи на таку реакцію, я почувався серед них, ніби шкільний учитель, і тому, не соромлячись, ішов до своєї мети. Нарешті в моєму розпорядженні був уже з десяток іменників, а потім я дійшов до вказівних займенників і навіть дієслова «їсти».

Але справа просувалася вкрай повільно; дуже швидко чоловічкам набридло займатися зі мною, і вони почали уникати моїх розпитувань. Робити було нічого, і я вирішив: нехай вони дають мені ці уроки маленькими дозами, коли матимуть слушний