Читати книгу - "Машина часу"

Обличчя Сфінкса було звернене в мій бік. Його невидющі очі начебто стежили за мною, а на губах відбивалася тінь посмішки. Він був сильно попсований негодою, і це справляло неприємне враження, наче Сфінкс був уражений якоюсь хворобою.

Я стояв і дивився на нього, може, півхвилини, а може, півгодини. Він то віддалявся, то наближався – залежно від того, посилювався чи слабшав град. Коли ж я відвів від статуї очі, то побачив, що завіса із граду стала набагато прозорішою, а небо посвітлішало, обіцяючи, що незабаром визирне сонце.

Я знову глипнув на білу постать, котра неначе присіла для стрибка, і раптово відчув усю відчайдушну сміливість моєї подорожі. Що постане переді мною, коли розсіється туманна завіса? Які зміни могли відбутися з людьми? А що, як раптом усіма оволоділа жорстокість? Що, як за цей проміжок часу людська раса втратила свій колишній вигляд і перетворилася на щось нелюдське, відразливе й надзвичайно дуже? Ще візьмуть і приймуть мене за яку-небудь первісну дику тварину, страшну й огидну своєю схожістю з людьми. Я можу здатися їм лихою істотою, яку треба негайно знищити…

Незабаром я розрізнив іще якісь грандіозні силуети: величезні будинки з вибагливим поруччям і високими колонами, покриті лісом схили пагорба, які невблаганно наповзали на мене крізь туманну завісу, що ставала чимраз тоншою.

Я відчув панічний страх і як божевільний кинувся до Машини часу, напружуючи всі сили, щоб упорядкувати її.

Тим часом сонячні промені пробилися крізь грозові хмари. Сіра туманна завіса станула, немов убрання примари. Наді мною в яскравій блакиті літнього неба кружляли та зникали темні жмути розірваних хмар.

Величезні будинки тепер було видно цілком чітко. Після бурі на стінах залишилися дощові краплі та градини, які виблискували в сонячному промінні.

Я відчував свою беззахисність у цьому дивному світі. Ймовірно, так почувається птах, коли над ним кружляє яструб. Мій страх зростав, він майже межував із божевіллям. Але я набрався духу, зціпив зуби і щосили почав працювати над Машиною. Зрештою Машина поступилася моєму відчайдушному натиску й перевернулася, при цьому сильно вдаривши мене по підборіддю. Я стояв, поклавши одну руку на крісло, а другу на важіль, важко дихав і вже збирався знову піднятися на сидіння.

Слід зауважити, що разом із думкою про можливість швидко повернутися додому до мене повернулася також і мужність. Я став озиратися навкруги з більшою цікавістю та з меншим страхом перед світом далекого майбуття.

У круглому отворі, що був високо в стіні найближчого будинку, я розгледів групу людських фігур у розкішних м’яких убраннях. Вони теж бачили мене: їхні обличчя були звернені в мій бік.

Потім я почув звуки голосів, що наближалися. Крізь кущі, які оточували Білого Сфінкса, я побачив голови та плечі людей, котрі бігли в моєму напрямку. Один із них вискочив на стежку, що вела до тієї галявини, де стояв я зі своєю Машиною. Це була маленька істота – фути з чотири на зріст, одягнена в пурпурову туніку, підперезану шкіряним паском. На ногах – сандалії або черевики (я не міг як слід роздивитися). Ноги були оголені до колін, а голова нічим не прикрита. І тільки тоді я звернув увагу на те, яким теплим було повітря.

Цей маленький чоловік справив на мене досить сильне враження: він був дуже гарний і граційний, але надзвичайно тендітної статури. Ніжний рум’янець, що вкривав його обличчя, нагадав мені найбільш витончений вид хворобливої краси – вроду сухотних, про яку всі ми так багато чули. Лише поглянувши на це створіння, я відразу заспокоївся й забрав руки з Машини.

У Золотій Добі

За хвилину ми вже стояли віч-на-віч – я та цей тендітний витвір майбутнього. Він сміливо підійшов до мене й засміявся просто мені в обличчя. Ця абсолютна відсутність страху вразила мене. Потім чоловічок обернувся до ще двох таких самих істот, які йшли слідом за ним, і заговорив із ними якоюсь дивною, але дуже ніжною і співучою мовою.

Тим часом підійшли й інші, й мене оточив маленький гурт із восьми або десяти витончених створінь. Одна з істот звернулася до мене.

Не знаю чому, але мені спало на думку, що мій голос занадто різкий і грубий для них. Тому я тільки похитав головою й указав на свої вуха. Чоловічок зробив крок уперед, зупинився нерішуче й, нарешті, доторкнувся до моєї руки. Тієї самої миті я відчув, як іще кілька маленьких щупалець злегка торкнулося моєї спини та плечей.

Очевидно, ці люди хотіли переконатися, що я дійсно існую. Судячи з їхньої поведінки, поки що боятися було нічого. Більше того, у цих гарненьких маленьких чоловічках відчувалося щось таке, що вселяло довіру, – якась граціозна м’якість, дитяча невимушеність. До того ж усі вони здавалися дуже тендітними, тому я, звичайно, міг би негайно порозкидати їх у різні боки, як маленькі кеглі.

Проте я все ж таки мимоволі пригрозив їм, тільки-но побачив, що їхні маленькі рожеві рученята обмацують мою Машину. На щастя, я вчасно згадав про ймовірну небезпеку, а тому, перегнувшись через стрижні, відгвинтив важелі, що надають Машині рух, і поклав їх до кишені. Відтак я повернувся до чоловічків, аби спробувати знайти з ними спільну мову.

Вдивившись в обличчя незнайомців пильніше, я помітив деякі особливості їхньої ніжної краси – краси дрезденської порцеляни. Їхнє волосся, однаково кучеряве у всіх, різко закінчувалося на рівні шиї та щік. Не було ні найменшого натяку на будь-яку рослинність на обличчі; вуха здавалися надзвичайно мініатюрними; рот був маленький, із яскраво-червоними, швидше тонкими губами, а підборіддя гостре. Очі – великі та лагідні, але – нехай навіть ви вважатимете це зарозумілістю – я зовсім не помітив у них ознак тієї цікавості до себе, на яку мав право розраховувати.

Оскільки вони не робили жодної спроби поспілкуватися зі мною, а тільки стояли навколо мене й, осміхаючись, перемовлялися між собою ніжними воркітливими голосами, я сам заговорив до них.

Спочатку я вказав на Машину часу й на себе. Потім, не знаючи, як краще виразити уявлення про час, я простяг руку до сонця.

Тієї ж таки миті одна витончена гарненька істота, одягнена в пурпурову й білу тканину, повторила мій жест і спробувала зобразити щось схоже на гуркіт грози.

Я на хвилину остовпів, хоча значення жесту було цілком зрозумілим. Раптом мені на думку спало питання: а може, ці створіння просто дурні? Напевно, вам