Читати книгу - "Маруся Чурай"

двору не треба вже воріт. Дрібний ромен, як вижовкла мережка красолька, мак і королевий цвіт,— усе цвіте і кланяється літу. Пашить медами скосиста гора. І серед того всього буйноцвіту — вона одна, зоключена, стара. І вже ніхто не вернеться ніколи. І хата вмре... і я вже не прийду... І лиш на схилах монастирські бджоли бринять у монастирському саду... Той монастир недавно збудували. Там дзвони є на різні голоси. Його Пушкар з Іваном фундували, раніш були ліси там та ліси. Ще пам'ятаю — угорі над нами ходили дикі кози табунами. Ревли весною тури-переможці, шугали кажани-чепіргачі. І пугачі, неначе запорожці, "пу-гу! пу-гу!" кричали уночі. А потім — в ліс прорубана дорога, пішли угору коні та воли. А ми усе дивилися з порога, любили тишу — звикнуть не могли. Такі були ті люди невсипущі, так похилялись верби від сокир. Возили вгору дерево із пущі, дернину, цеглу — все на монастир. Та й виріс він над Ворсклою на скелі, три шапки бань на свіжих бервенах. Та й мружить очі монастирських келій на Кривохатки наші в бур'янах. Хати у нас і справді-то не хвацькі. Присілок давній, хто яку змостив. Родини зо три там були козацькі, а ті робили всі на монастир. От що в нас гарне, так ото садочки. І ми жили, щоб гірш за всіх, то ні. Достаток— Був. Як кажуть, дві сорочки — одна в пранні, а друга на мені. Бобренки, ті не дуже бідували. Вони в оренду землю віддавали. У Кривохатках хатка та нова — єдина, може, хатка не крива. Але й жили! Душили копійчину. У дві душі робили без спочину. Як тих людей двох доля спарувала- Там завжди сварка висіла, як чад. Бобренчиха не те щоб хорувала, ні, то вже вдача. Все, було, невлад, все їй не так, і чоловік, і хата. Все щось болить, то груди, то живіт. Така була висока і цибата, як чапля з Перещепинських боліт. Все скаржилась, ходила якось боком. Кляла Бобренка на усі лади. А ненаситна! — що нагледить оком, то дзьобом так і вихопить з води. Жили од нас за третім перелазом. Мій батько співчував йому, невдасі. Вони іще й парубкували разом, і поженились десь у одночассі. На Дмитра десь. А вже десь на Варвари прийшов Бобренко, похиливши гребінь: "Знайшов собі ти дівчину до дари, а я ускочив під дурного греблю". І в нього кров козацька закипала, і стугоніли в пам'яті шаблі. Вона ж його як в землю закопала, і він притих, заборсався в землі. Та й став домашніх хоругов хорунжим. Не піднімав очей на Чурая. Пішов би з військом у похід,— так грунт же. Струснув би з себе той хомут,— сім'я. Все гнав думки, мулькі та недоречні. Та, наробившись, храповито спав. Погладшав, запузатів, постатечнів і втратив серце до козацьких справ. А якось їхав через Ворсклу возом, чи задрімав, чи так не додививсь, і в Іордань, затягнену морозом, вночі з конем і возом проваливсь... Бобренчиха лишилася вдовою, лютіша стала до роботи вдвоє. Було, не вип'є, бідна, і не з'їсть,— уся пішла в роботу і у злість. Така уже зробилась, як Яга. Все на курей накрикує: "Гай-га!" Стару людину ганити негоже. Та й, власне, що ж, відомо вже давно: співає кожен, хто якої може. І так співає, як йому дано. Хто про калину, хто про джигуна. А в неї завжди пісенька одна: — Чого сидиш— Одвик хазяйнувати. Мені б оце невістку молоду. А то все мати, мати, мати, мати! Чи я коли хоч помочі діжду- От ти прийшов з великого походу, а не приніс ні слави, ні добра. Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду. Та й не туди, що я уже стара. Все дивишся, та якось наче здалеку. Все думаєш, і лікоть на столі. То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба жити, сину, на землі. Тече повітка. Хата занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна. І грошей, грошей треба позаріз! — Чого ви, мамо, є в нас, слава богу, хліб і до хліба, поле і воли. — Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, то, може б, якось ми і прожили. В тії Марусі що не слово — нáсторч. Таж там росте на хаті кропива. Мені таку невістку ані нá оч, ні нá оч, сину, поки я жива! — А що покрив я дівчину неславою- Не буде, мамо, доля нам сприять. А гроші- Он, у горщику під лавою, ще й попелом притрушені, стоять. — А то твої— Чи ти доклав старунку- Чи ти укинув таляр хоч туди- Ну що ж, іди, бери свою чаклунку, бо гроші є у матері,—веди! Така мені від тебе, сину, дяка. Живу, роблю, гарую цілий вік. Та все ж одна. Тягну, як шкапиняка. Коли живий іще був чоловік, то ми удвійко гарували з татом. Ми працею вкладалися в грунти, ставком себе примноживши і садом. А чим примножив по хазяйству ти- Що я ж тебе не тільки виглядала, я ж у землі сиділа тут, мов кріт. Я ж кождий гріш призбираний складала. Та то ж не гроші, то ж кривавий піт! Іди, женись, хай буде не по-людськи. Але як пустка свисне у печі, то, наплодивши злиднів, голопуцьків, не посилай до баби по харчі. Щоб так і знав: як сходитиму з світу, то не лишу тобі і заповіту. Все одпишу на церкву й монастир,— на всю Полтаву будеш багатир! Вже й Гриць мені повторював: — Затям, любов любов'ю, а життя життям. Було, питаю: — Що воно за диво- Під Берестечком бився ти сміливо. Під Зборовом також і над Пилявою своє ім'я ти не покрив неславою. І тільки у домашньому бою сміливість раптом втратив ти свою. А він і сам себе не впізнає. — Не смійся,— каже.— Так воно і є. Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні. Коли я йшов, Марусю, у повстання, я твердо знав, що ти уже моя, що це любов і перша, і остання, що не знесе ніяка течія мене убік. Що я уже нікому, нікому в світі так не поклянусь. Що з тих боїв, з таких боїв! — додому я вже навіки інший повернусь. Бо вже таке підняв на свої плечі, такою кров'ю в битвах освятивсь, що всі оті домашні колотнечі мене вже не засмокчуть, як колись. Над Іквою потрапив я в полон. Як нас вели, до сідел прив'язавши, той шлях страшний, те крякання ворон мені у пам'ять врізались назавше. Вже й не подужав стиснуть кулаки, як ляхи нас обшукували в полі. В кишенях тільки ржаві колоски, одних лиш куль і пороху доволі. Вночі я втік. Лишатись було згубно. Зубами якось руки розв'язав. А тих усіх, три тисячі, під Дубно Ярема-князь добити наказав. Ярами йшов, схищався десь у кручі. Їв ягоди і гриз гірку кору. Води набралось в чоботи хлипучі. Не раз вже думав — ляжу та й умру. І хай що хочуть — і земля стражденна ця, і все, і всі,— я вичерпавсь до дна. Але ж у мене мати-порожденниця, і жде мене невінчана жона! Зголоджений, я падав серед лісу і руки дряпав об трухляві пні. Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису. Тепла хотілось, затишку мені! Я приблудився до чужої хати. Була там дівка і гаряча піч. Вона мене хотіла прикохати, то я побув там тільки через ніч. А вранці вийшов — туга моя степом аж ген за обрій чорна, як рілля. І я пішов, бо я ішов до тебе, бо ти мені світила, як зоря. Але ж вернувся у ту саму хатку. І знов потоки материних сліз. І почалося