Читати книгу - "Герої (не)війни"

— Руслан поїхав на схід у перші дні квітня, коли в Луганську почалося захоплення приміщення СБУ, і був там майже місяць, — згадує в інтерв’ю брат Руслана Олег. — На чергове завдання 5 травня вирушив з розвідгрупою — мали забезпечити «зелений коридор» для колони техніки. Біля села Семенівка під Слов’янськом потрапили у засідку. Позиція була така, що наших чекали саме в тому місці… Група ішла двома БТР, у кожному — молоді й необстріляні строковики. Обстріл почався з усіх боків. Один БТР із боєм відійшов назад і підібрав поранених, а другого було підбито в перші хвилини. Техніка вціліла, але не могла їхати далі. Тоді Руслан наказав молодим не виходити з машини, а сам та ще троє досвідчених бійців зайняли кругову оборону і прийняли вогонь на себе. Бій тривав дві години! У такі моменти брату, мабуть, не думалося, чим усе закінчиться і чи він виживе. Його безстрашність, мужність, навіть азарт завжди були разючими. Та підмога прийшла запізно. Руслан уже був двічі поранений, але відстрілювався до останнього і прикривав молодих. У БТР було десятеро солдат — усі залишилися живими. Четверо ж їхніх охоронців там прийняли останній свій бій.

У Руслана залишилася дружина і двоє синів. Він з юності займався рукопашним боєм, влаштував секцію в рідному селищі на Київщині. В армії потрапив у повітряно-десантні війська. А потім — СБУ. Пройшов шлях від рядового «альфівця» до інструктора. Посмертно йому присвоєно звання майора.

А ще, також посмертно, Указом президента України Русланові Лужинському присвоєно звання Героя України.

Моя колега Євгенія Подобна через два роки після пам’ятного бою відвідує родину Лужинських. Вражена бадьорістю дружини загиблого. Коли доходить до інтерв’ю з молодшим сином (шестикласником), не може запитати його про батька. Тільки про футбол…

— Коли я взувалася, маленький хлопчик вислизнув із кімнати й прошепотів мені на вухо: «Дякую, що не питали нічого про тата. Я не хочу вірити, що він помер».

  Гора Карачун

Один із найперших об’єктів атаки терористів практично скрізь — телепередавальний центр. Одразу вимикають усі канали українського телебачення, натомість запускають російські або власні. П’ятихвилинки ненависті. Та які там п’ятихвилинки — суцільна пропаганда ненависті. Якось довелося дивитися їхні програми. Інформотряд штабу Мозгового. Це була пряма трансляція. Актовий зал запов­нений людьми у військовій формі та якоюсь біомасою переважно пенсійного віку. У президії сам Олексій Мозговий, тоді ще лідер незаконного збройного формування «Привид», володар Алчевська. «Як Мозговий? — запитував у мене здивовано історик Геннадій Єфіменко, уродженець Луганщини. — Це ж співак український відомий був. Як він співав пісні українські!» Сьогодні Мозгового вже нема серед живих — його використали, а потім знищили справжні ініціатори війни з Кремля. Але тоді «борець з олігархатом» Мозговий був популярним в Алчевську.

Це називалося народний суд. Обвинувачений виправдовується, що татуювання зі свастикою зробив по молодості, коли сидів у тюрмі. Завершити йому не дають. Мозговий перебиває. Чоловіка звинувачували у зґвалтуванні, татуювання, як і попередні судимості, були обставинами, які обтяжують провину, — якщо в цьому випадку взагалі доречно вживати юридичну термінологію. Нарешті президія ставить на голосування залу питання покарання: хто за смертну кару — підняти руки. І вони піднімають. Майже всі.

Першим був захоплений телецентр на горі Карачун біля Слов’янська. Потім за нього вели жорстокі бої. У травні українські сили відбили стратегічну висоту.

  Генерал

Було літо 1982-го. До Кульчицьких приїхав онук. Сірьожа. 19-літній здоровань зі щирою посмішкою й тонкими вусиками, зовсім не говорив українською. Навіть не все розумів. Для Тернопілля це було дивно. Утім, що робити, він — син військового, народився взагалі десь у Веймарі, Німецька Демократична Республіка, а зараз живе в Усурійську. В Усурійську ніхто не розмовляє українською.

Дев’ятнадцятирічний Сергій, як і його тато, хоче стати військовим. Він уже вчиться в Суворівському училищі і незабаром стане офіцером. Щоранку вмивається холодною криничною водою і робить вправи. Його тіло — як антич­ний пам’ятник.

По сусідству з Кульчицькими теж гості. Онука Надя приїхала з Чорткова, де вчиться вчити. Надя ніколи раніше не бачила Сергія, але знала його з фотографій.

— Я думала про нього з класу шостого чи сьомого, — зізнається вона в одному з інтерв’ю.

Виявилося, він теж знав її фото.

На третій вечір знайомства Сергій запропонував одружитися. Дівчина погодилася.

— Три роки ти будеш чекати на мене. Я закінчу училище, відбудеться випускний, і після цього ми одружимось.

Надя порахувала, що після училища ще вступить до інституту, і подумала, що вже після другого курсу інституту можна виходити заміж. Тоді це було нормою. Але чекати судженого три роки в усі часи важко.

Закохані постійно листувалися. Два листи на тиждень. І дві відповіді.

— Я вирішила, що писатиму лише українською. Він досконало знав російську, а я — не так добре. І я дуже не хотіла, щоб він думав, що я неграмотна. За листами він вивчив і мене, і українську мову.

Щороку в серпні закохані бачилися — всього тиждень на Тернопіллі під наглядом дідусів і бабусь.

Як і пообіцяв Сергій, рівно за три роки у серпні відгуляли весілля. А одразу після цього молоді вирушили з Тернопільщини до холодної й далекої Мурманської області. Сергій пішов служити у морську піхоту Північного флоту. Престижно. Там народилася перша дитина. «Син, звичайно», — ще до народження стверджував батько. Назвали Валерій. Був травень, а навколо — море снігу, чоботи, лижні змагання. Надія досі згадує, що, коли повернулася з пологового, застала вдома ідеальну військову чистоту.

Серпень 1991-го був особливим. СССР розпадався. Сергій, хоч і народжений у Німеччині, вирішив повертатися до України. Під час відпустки побачив, як муштрують на плацу військових. Тривало перше формування Національної гвардії. Кульчицький не вагався.

— Сергій підійшов до командира, полковника Кононенка, і сказав, що він офіцер із Мурманська й хоче перевестись до України. Там на плацу про все й домовились. На нього чекали три місяці — у грудні ми переїхали в Україну.

Він завжди хотів стати генералом. І досяг свого.

2000-го Нацгвардію розформували, і Кульчицький опинився у внутрішніх військах. Але 2014-го з офіцера міліції він знову став військовим — Україна відновила Національну гвардію. Генерал Кульчицький почав готувати у Нових Петрівцях новобранців — учорашніх майданівців. Розташувалися в наметовому містечку. Погода — сильний вітер із мокрим снігом. Кілька наметів упало. Кульчицький схопив кувалду і нумо разом із солдатами забивати кілочки в землю. Бійці намагалися забрати у нього кувалду. «Та нормально, — відмахнувся Сергій Петрович. — Хлопці, давайте швидше, а то вітер намети понесе».

Жодного разу не підвищив голос, згадують його підопічні. Хоча спочатку деякі хлопці провокували його як учорашнього ворога з майданівського протистояння. Кульчицький ніби не чув образливих реплік. Уранці генерал чекав для шикування. Майданівці повільно виповзали з наметів, не поспішаючи тяглися до плацу. Хтось відвертав увагу на розмови, хтось спеціально запізнювався, а Кульчицький спокійно чекав.

— Мені врізалася в пам’ять картинка: сірий ранок, колючий дощ і самотня постать генерала на плацу. Я ще подумав: чому він не зайшов до казарми? Адже там тепло і сухо. Так учинив би будь-який інший генерал, але не Кульчицький, — згадує боєць Павло Скшетуський.

— Пам’ятаю, як Сергій Петрович вразив нас на спортмайданчику, — розповідає інший боєць батальйону імені Кульчицького Руслан Сисой. — Сцена: стоїть перед нами прапорщик із черевцем і командує: «Мужики,