Читати книгу - "Герої (не)війни"

не їдеш, — коротко констатував він. — У нас є інформація, що вони будуть брати заручників. Ти недавно засвітився (виявилося, що я персона нон ґрата в Росії, наша знімальна група була затримана ФСБ на кордоні. Після шести годин допитів усіх, на щастя, відпустили. — О. К.). Евакуюємо наш корпункт з Луганська. Не варто ризикувати життям.

Він мав рацію. Моя поїздка у Слов’янськ відклалася майже на два роки. Перші заручники з’явилися вже наступного дня.

  Володимир Рибак

Володимир Рибак — уродженець Горлівки. Закінчив місцевий автомобільний технікум, потім автомобільний інститут у Донецьку. Повернувся в Горлівку і працював у карному розшуку. З 2009-го подався у політику. Вступив до партії «Батьківщина». Був депутатом міської ради, балотувався у парламент, але вибори програв.

У Горлівці був відомий як безкомпромісний борець із корупцією. Про таких кажуть — загострене відчуття справедливості.

У середині квітня його рідну Горлівку захопили російські диверсанти на чолі з Ігорем Безлером на прізвисько Бєс. Міліція від охорони громадського порядку самоусунулася, армії ще не було. Кілька сотень масовки і диверсанти під орудою Бєса спочатку захопили відділок МВС зі зброєю, згодом — райадміністрацію.

На «мітингу» 17 квітня до розпаленого натовпу спокійно вийшов Володимир Рибак. Він зірвав червоно-синьо-чорне полотно і спробував повернути на місце український прапор. За командою Бєса Рибака схопили четверо людей у камуфляжі, посадили в авто і кудись повезли. За кілька днів тіло Рибака зі слідами катувань і розпоротим животом було знайдено в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. Разом із ним було ще одне тіло — 19-річного студента з Київщини Юрія Поправка. Як написав у Фейсбуці журналіст Юрій Бутусов:

«Катували жахливо. Краще ці фото нікому не бачити. Це робили не люди, а звірі. Палили вогнем, різали ножами… Чисто «кавказький почерк»… Є два свідки, які бачили, як катували цих людей у будівлі, яку контролюють «зелені чоловічки», що саме вони охороняли кімнату тортур».

Згодом свою версію подій оприлюднило СБУ:

«Встановлено, що 17 квітня Ігор Безлер («Бєс») доручив начальнику самопроголошеної міліції Горлівки нейтралізувати Володимира Рибака, котрий намагався встановити український прапор на будівлі Горлівської РДА. Також Безлер наказав члену своєї групи, військовому РФ, викрасти Рибака, посадити його до автівки й вивезти в означене місце, де вжити до нього заходи фізичного впливу. Далі за вказівкою Ігоря Гіркіна («Стрєлок») Володимира Рибака доправили в штаб сепаратистів у Слов’янську, де Гіркін зустрівся з ним особисто. 20 квітня Гіркін особисто наказав самопроголошеному меру Слов’янська Пономарьову вивезти зі штабу тіло вбитого Рибака».

За іншою версією, Рибака і Юрія Поправка після катувань живцем втопили у річці Казенний Торець. Тіла обох були виявлені 21 квітня.

Дружина Рибака Олена приїхала до захопленого терористами Слов’янська на впізнання.

— Будівлю моргу охороняли бородаті автоматники в камуфляжі, які розмовляють із кавказьким акцентом, — розповідала згодом журналістам вдова. — Крім того, на одному з блокпостів у Слов’янську… танк. Слідча на впізнання не приїхала. Вона зателефонувала нам і повідомила, що не ризикне з’явитися в місті в той день, коли ховають загиблих в ніч на Великдень під час перестрілки біля села Билбасівка, і нам, мовляв, не радить… Володя був страшно побитий: обличчя знівечене, ніс зламаний, — плаче жінка. — Коли я спробувала відкрити покривало, судмедексперт зупинив мене, сказавши: «Вам вистачить». Чоловіка піддали страшним тортурам. Володю, як і хлопця, якого знайшли разом із ним, втопили ще живими. До речі, як випливає з довідки судмедексперта, тіла були знайдені ще 18 квітня, наступного дня після викрадення Володі. Але про це всі мовчали аж до 21 квітня. Чому?

За словами Олени, чоловік ніби передчував швидкий кінець. У той фатальний день, ідучи з дому, він не сказав, що прямує на мітинг, тільки несподівано подякував дружині: «Спасибі тобі за підтримку, крім тебе, мене ніхто не підтримає». Неспокійно було на душі й в Олени.

— За кілька днів до нещастя мені наснилося, що я тікаю з донькою від погоні, падаю в якусь могилу, і мене присипає землею, — каже жінка.

У лютому 2015-го Володимиру Рибаку і Юрію Поправку присвоєно звання Героїв України.

  Перший бій

Перший бій українсько-російської війни відбувся 13 квітня 2014 року поблизу Слов’янська. На трасі з Харкова у Донецьк зупинилися автомобілі підрозділу «Альфа» ЦСО СБУ, неподалік стояли військові БТР 80-ї бригади.

Раптово неподалік від машин Служби безпеки зупинився білий джип. З нього вистрибнули озброєні люди й відкрили вогонь. Одночасно стрілянина почалася із «зеленки» — лісосмуги неподалік від траси. «Альфівці» почали відстрілюватися, однак їхній опір слабшав, із «зеленки» почали наближатися диверсанти.

Старший лейтенант Вадим Сухаревський із позивним «Барсук» тоді командував 3-ю ротою 80-ї бригади, яка розташовувалася неподалік у БТР. Він навіть не одразу зрозумів, що відбувається. Подумав, що це якесь навчання, гра, аж поки не відчув характерний звук влучання куль у броню БТР. Після цього одразу доповів про бій командуванню. Як він повідомив в інтерв’ю виданню «Цензор», у відповідь отримав категоричний наказ — не стріляти:

— Минуло пару хвилин бою, я побачив, що бійці «Альфи» метушаться поряд із нашими БТР, вони ведуть бій, у них поранені. А з боку «зеленки» противник почав атаку — група до двадцяти чоловік почала грамотно, перебіжками, парами пересуватися в нашу сторону — якби вони ще зблизилися, то змогли б перебити всіх, хто відстрілювався на галявині. Я зрозумів, що які б не були команди, а відповідальність за загибель наших товаришів буде лежати на мені. Я дав команду висунутися вперед, і сам сів на місце стрілка — щоб вся відповідальність за це рішення була на мені. Стрільбу на ураження вирішив відкрити сам. Група в «зеленці» була професійною, і вона становила найбільшу загрозу. Я відкрив по них вогонь із великокаліберного кулемета. На перших же чергах вони розсипалися і почали відхід. Я бачив, як вони тягли когось зі своїх, не давав їм підняти голову. Думаю, більше одного-двох мені зачепити не вдалося — я бачив, як вони когось тягли, але противник швидко вийшов з бою, грамотно сховався, місцевість цьому сприяла.

За словами Сухачевського, під час бою команду «Не стріляти» давав полковник Копачинський.

У тому бою загинув «альфівець» капітан Геннадій Біліченко.

  Мученики

Восьмого червня, на свято П’ятидесятниці, після богослужіння в приміщення церкви християн-євангелістів увірвались бойовики Російської армії й затримали дияконів Володимира Величка та Віктора Брадарського, а також двох дорослих синів старшого пастора — Рувима й Альберта Павенків. Сам пастор Олександр Павенко разом із молодшими дітьми виїхав із міста. Терористи звинуватили християн у злочинах проти ДНР і підтримуванні українського війська. Понад місяць родини полонених (дружина і восьмеро дітей Володимира Величка, дружина і троє дітей Віктора Брадарського і дружина Павенка) сподівались на звільнення своїх чоловіків. Але, як згодом з’ясувалось, 9 червня християн після тортур стратили.

  «Альфа»

Про них мало пишуть. Із різних причин. По-перше, антитерористичний центр «Альфа» Служби безпеки України — секретний підрозділ. По-друге, одразу після Майдану в «альфівців» була не дуже добра репутація — мовляв, саме вони штурмували 18 лютого ввечері Будинок профспілок, після чого там почалася пожежа й загинули люди.

Однак саме «альфівці» були першими, хто став до бою з агресором і загинув за Україну на сході.

Історії бувають різні. Наприклад, один із тих, хто штурмував Будинок профспілок на Майдані, знав, що по той бік барикади — його старший син.

5 травня 2014-го відбувся перший великий бій російсько-­української війни. Сили АТО