Читати книгу - "Керрі"

Вона всміхається, але гумору в її усмішці ані краплини. Вона каже:

— Ральф Вайт був застрахований, і Марґарет отримала чимало грошей, коли він загинув… подвійну виплату. Будинок він теж застрахував, але вона за нього не отримала ані цента. Вона зазнала збитків через форс-мажор, вищу силу. Поетична справедливість, га?

Вона тихенько сміється, але гумору не видно й цього разу…

Знайдено на одній зі сторінок зошита учениці загальної старшої школи Юена, Керрі Вайт. Напис повторюється багато разів:

Усі розуміли, / що їй не буде щастя, / доки вона врешті не втямить, / що така сама, як усі…[3]

Керрі зайшла в будинок і причинила за собою двері. Яскраве денне світло зникло, натомість з’явилися коричневі тіні, прохолода й настирний запах тальку. Тільки й чути було, що цокання шварцвальдського годинника із зозулею у вітальні. Мама дістала той годинник за купони на знижку. Якось у шостому класі Керрі намірилася була спитати маму, чи купони на знижку не є гріхом, але їй не стало хоробрості.

Вона пройшла коридором і повісила куртку в шафу. Переливчаста картинка над вішалками зображувала примарного Ісуса, що похмуро завис над родиною, котра зібралася за обіднім столом. Унизу був підпис (також переливчастий): «Незримий Гість».

Вона зайшла до вітальні й зупинилася в центрі вицвілого килима, що почав уже протиратися. Заплющила очі й подивилася на маленькі цятки, що пролітали в темряві. Трохи позаду скронь у голові млосно гупало від болю.

Сама.

Мама працювала за прасувальним пресом у пральні «Блакитна стрічка» в центрі Чемберлена, відколи Керрі сповнилося п’ять років, коли відшкодування й виплати, що залишились після смерті батька, почали вичерпуватися. Робочий день у неї був з пів на восьму ранку до четвертої дня. Пральня була Безбожна. Мама багато разів так казала. Тамтешній старший, містер Елтон Мотт, був особливо Безбожний. Мама казала, що Сатана тримає для Елта, як його називали в «Блакитній стрічці», особливий куток у пеклі.

Сама.

Вона розплющила очі. У вітальні стояли два стільці з прямими спинками. Там же був столик для шиття з лампою, де Керрі вечорами іноді шила сукні, поки мама плела мереживні серветочки й говорила про Пришестя. Шварцвальдський годинник із зозулею висів на дальній стіні.

У вітальні було багато релігійних зображень, але найбільше Керрі подобалося те, що висіло над її стільцем. На ньому Ісус вів ягнят на пагорб, зелений і гладенький, наче поле для гольфу в Ріверсайді. Інші ж були не такі умиротворені — Ісус виганяв торгівців із храму, Мойсей кидав Скрижалі на голови тих, хто вклонявся золотому тельцю, Фома Невірний прикладав долоню до пораненого Ісусового боку (ох, як цей малюнок жахливо заворожував дівчинку і які кошмари на неї напускав!), Ноїв ковчег спливав над грішниками, котрі тонули в агонії, Лот із родиною тікали від великої пожежі Содому й Гоморри.

На сосновому столику стояла лампа й лежав стосик брошур. Верхня зображувала грішника (його духовний статус був очевидний зі стражденного виразу обличчя), що намагався заповзти під велетенський валун. Заголовок віщував: «У ТОЙ ДЕНЬ він не врятується під жодним каменем!»

Але по-справжньому в кімнаті домінувало велетенське гіпсове розп’яття на дальшій стіні, що було повні чотири фути заввишки. Мама спеціально замовила його із Сент-Луїса. Прибитий до нього Ісус застиг у гротескній, суцільній судомі болю, з викривленими у стогоні губами. З-під тернового вінця стікали на скроні й чоло багряні потоки. Очі були зведені догори в середньовічному виразі перебільшеного страждання. Обидві руки теж заюшило кров’ю, а ступні були прибиті до невеликої гіпсової підставки. Це зображення Господнього тіла теж викликало в Керрі нескінченні кошмари, в яких скалічений Христос гнався за нею коридорами сну з молотом і цвяхами в руках, благаючи її прийняти свій хрест і піти за Ним. Лиш нещодавно ті сни перетворилися на щось менш зрозуміле, але більш зловісне. Їх предметом уже було не вбивство, а щось іще жахливіше.

Сама.

Біль у ногах, животі й таємних місцях трохи ослаб. Їй уже не здавалося, що вона помирає від кровотечі. Це називалося менструацією, і раптом сам процес почав здаватися логічним і невідворотним. Це був Її День Місяця. Вона дивно і злякано хихотнула в урочистій тиші вітальні. Звучало воно як назва вікторини. «У “Твоєму Дні Місяця” розігрується повністю оплачена подорож на Бермудський курорт!» Подібно до пам’яті про каміння, знання про менструацію ніби завжди було з нею, тільки лежало десь приховане й чекало.

Вона розвернулася й важко піднялася сходами. Підлога у ванній була дерев’яна, вичищена майже до білого (Чистота — супутниця Благочестя), а ванна стояла на ніжках у формі звірячих лап. Іржаві плями збігали раковиною з-під хромованого крана, а душової насадки зі шлангом не було зовсім. Мама казала, що душ — то Гріх.

Керрі зайшла всередину, відчинила шафку для рушників і почала завзято, але обережно шукати, не зрушуючи нічого з місця. Мама мала гострі очі.

Аж під задньою стінкою, за старими рушниками, які вони вже не використовували, знайшлася блакитна коробка. На ній був зображений розмитий жіночий силует у довгому тоненькому халаті.

Вона витягла одну з прокладок і з цікавістю на неї глянула. Вона доволі відкрито витирала ними з губів помаду, яку тихцем поклала до своєї сумочки, — одного разу навіть на розі вулиці. Тепер вона згадала (або їй так здалося) ті глузливі, вражені погляди. Її обличчя спаленіло. Їй же казали. Рум’яний жар перетворився на молочно-білий гнів.

Вона ввійшла до своєї крихітної спальні. Тут висіло теж багато релігійних зображень, але ягнят було більше, а сцен праведного гніву — менше. Над дзеркалом на комоді був прикріплений вимпел школи Юена. На самому комоді лежала Біблія і стояв пластиковий Ісус, що світився в темряві.

Вона роздяглася — спочатку зняла блузку, тоді ненависну спідницю до колін, далі комбінацію, нижню спідницю, панталони, поясок для панчіх і самі панчохи. Глянула на купу важкого вбрання, на всі ті ґудзики й затяжки, з виразом пекучої огиди. У шкільній бібліотеці був стелаж зі старими випусками журналу «Сімнадцять», і вона їх часто гортала, нап’явши на обличчя вираз ідіотської недбалості. Моделі в коротких модних спідничках, колготках і спідньому з рюшем та візерунками мали вигляд легкий і вільний. Звісно, мама теж використала б слово «легкий», говорячи про їхню поведінку (вона знала, що мама сказала би про такий одяг, — ой, і мови нема). А ще в такому вбранні Керрі почувалася б страшно соромливо,