Читати книгу - "Рікі та дороги"

Я вже був у лікарні — коли тато порізав руку, бо робив мені апарат мисливців за привидами, і через це на пристрої лишилася пляма крові. І я пам'ятав, який там запах. Ще пам'ятав, що там майже всі люди ходили в білих халатах і взували такі сині штуки, щоб не наносити бруду.

Я запитав, чи зможемо ми її провідати, бо я залюбки начепив би ще раз ті сині штуки на взуття, але бабуся сказала, що до мами нікого не пускають, навіть її, тому вона теж нікуди не поїде і буде зі мною вдома.

А за два дні по цьому мама померла.

Померла раптово і, здається, не від того, на що хворіла.

Вона померла так, як помирають люди, у яких серце чогось не витримує чи просто припиняє працювати. І це також дивно, бо мамі було не так багато років, щоб її серце перестало працювати.

Бабуся підвелася та сказала, що ми це переживемо.

Ми це якось переживемо.

І я знав, що істоти — не важливо які: люди чи тварини, — коли помирають, потрапляють у землю, і їхні тіла стають частиною природи — травою, чи деревом, чи кущем, чи квіткою, — якщо їх, звісно, не спалюють, бо тоді вони потрапляють в атмосферу і відтак можуть навіть упасти на голову дощем або кружляти в хмарах десь над іншими континентами.

Але я думав, хай би краще мама стала якимось кущем, бо тоді мені простіше пам'ятати, яка вона, бо кущів навколо багато. Мені тоді простіше уявляти, як добре їй, коли дме вітер і від цього тріпотить її листя.

* * *

Коли я повертався до намету, сонце потроху ховалося за деревами.

Цей час доби називається сутінками, я про це читав у підручнику. Це означає, що простір навколо освітлюється атмосферою, а не сонцем.

Сутінки бувають двічі на день: ввечері й уранці, вранішні називаються світанком. Виходить, вранці я застав сутінки, але засмутився через зубну щітку і зовсім їх пропустив.

Зате сьогодні я пережив чимало нового, тож почувався трохи втомленим і думав про те, що засну відразу по тому, як повечеряю квасолею та хлібом. Я думав про те, як ляжу, і як накриюся курткою, і заплющу очі, а потім знову настане ранок, і я знову спробую щось зробити вперше, як-от сьогодні, коли весь день гуляв лісом.

I я подумав, що цей день не гірший за вчорашній, коли я вперше склав список речей, які мені подобаються, і от зараз у ньому один новий пункт, яких тепер чотирнадцять. І вирішив, що це точно п’ятірка, не менше, і відчув, що мені знову всередині добре.

Тоді заліз у намет, відкрив банку квасолі й узяв виделку.

Я з'їв усе, а виделку облизав. Потім дістав список і викреслив із нього банку квасолі. Тоді вирішив перевірити все, що мав із собою. Я точно пам'ятав, що вчора ввечері з'їв печива, сьогодні поснідав цукерками, а от щойно повечеряв квасолею. Тоді я уважно роздивився все, що в мене лишилося, і раптово всередині мене все якось трохи стислося, бо я не побачив іще однієї пачки печива.

Я ретельно все перевірив, потрусив рюкзаком, обнишпорив намет, потім іще раз потрусив рюкзаком і навіть зазирнув у його маленькі кишеньки, але пачки печива ніде не було. Тоді я подумав, чи не міг випадково з'їсти його вночі? Я не пам'ятав нічого з того відтинку, коли мені примарився собака. І вже якось не п'ятірка через це виходить, а четвірка, а може, і менше. Хоча ж я обіцяв собі більше не засмучуватися через дурниці.

— І от… — сказав уже знайомий мені голос.

Я повернув голову на звук і побачив собачу морду, яка безцеремонно зазирала до намету.

— Учора я прийшов із тобою пограти, — вів далі собака. — Але ти, коли мене побачив, чомусь ліг і притиснувся лицем до землі. І я не знав, що з тобою робити. Я хотів лизнути тебе в обличчя, але подумав, що буде дуже некультурно, бо про таке краще запитувати, адже це не всім подобається. Я трохи почекав, але ти просто лежав і видавав якийсь дивний стогін, ніби чайник, який закипає. То я вирішив зайти до тебе іншим разом, коли ти поводитимешся як нормальна людина.

Від такої несподіванки я навіть не знайшовся з відповіддю. Просто сидів і дивився на собачу морду, яка зазирала до мого намету.

— Може, ти вийдеш, — запитав собака, — і ми поговоримо?

І зник за гілками, які загороджували вхід. Я лежав, і навколо було тихо, і я знову подумав, що мені все це привиджається через тривогу й занепокоєння. Тоді я обережно підповз до виходу, визирнув назовні й побачив, що собака сидить до мене спиною, трохи далі, біля того самого дерева, де я його вчора вперше побачив, і чухається задньою лапою. І це було кумедно, бо лапа була чорна, а весь собака рудий, і тому здавалося, що собаку чухає хтось інший. І від цього сюрпризу я, чесно, забув навіть про печиво.

— Не підходь до мене, якщо в тебе блохи, — сказав я.

Я обережно ставлюся до тварин і знаю, що блохи людям від собак не передаються, але від них можна підхопити всілякі хвороби, наприклад лишай, або, якщо вони тебе полижуть, можуть бути глисти, і це також дуже неприємно.

Собака різко припинив чухатися й подивився на мене, обернувшись.

— Немає в мене бліх, — ображено сказав він.

Потім ще секунду подумав і додав:

— Це звичка така. Як у людей, коли вони намагаються щось пригадати.

— А що ти намагаєшся пригадати? — запитав я, щоб напевно перевірити, що в собаки немає бліх. Собака встав і повернувся до мене всім тілом.

— Точно, — сказав він, — Рікі. Я згадав.

— Тебе звати Рікі? — запитав я.

— Точно, — втішено сказав собака. — То ти пограєшся зі мною чи знову ляжеш на землю та стогнатимеш?

Я не знав, що йому відповісти.

— Якщо ти пограєшся зі мною, то зробиш мене найщасливішим собакою на світі. Пограєшся?

Рікі припав на передні лапи й завиляв хвостом. Не знаю, що зі мною відбувалося, але я відчув щось хороше всередині. Собаку хотілося погладити по голові, а це зовсім на мене не схоже. Колись мама з татом думали купити мені песика, щоб я вчився відповідальності, щоб