Читати книгу - "Коханці Юстиції"

і не менше дванадцяти. При цьому наймолодшій з них не виповнилося й одинадцяти рочків, а найстаршій перевалило за вісімдесят сім. У прекрасній статі він понад усе цінував різноманітність і новизну, через що персоналії коханок зазнавали періодичної ротації. Але перевищення числа дванадцять здавалось йому нерозумною надмірністю та протиприродною розбещеністю. В його амурному реєстрі того року числилися такі перлини, як чорношкіра танцівниця з прикордонного нічного клубу в Мостиськах, золотозуба підстаростиха зі Старого Села, що свого часу позувала самому Рубенсові, чи активно протеґована в середовищі гірських розбійників Міс-Турківський район за попередній рік.

Проте біда підстерегла Вироземського в ліжку ще однієї фаворитки — то була Вульшка Бібрська, молоденька відьма-де-бютантка, з волоссям і хвостиком, фарбованими на червоно, владолюбна й ревнива. Маючи доволі стійкий потяг до латексу і жорстоких за формою тілесних розваг, Вульшка зі самого початку встановила для їхніх з Альбертом стосунків надзвичайно високий больовий поріг. Тіло Вироземського дуже швидко вкрилося незліченними слідами її цілунків та укусів. Після кожного з побачень бідолаха-штукар ледве волочив ноги і щоразу змушений був добряче відлежатися в безпечному, себто недосяжному для Вульшки місці. Насправді йому слід було би просто втекти, а відтак триматися від неї подалі. Проте Альберт Вироземський не міг цього вдіяти з однієї надзвичайно простої причини — кохання. У своїх почуттях до Вульшки він зайшов так далеко, що серце його, донедавна тверде й цинічне, болісно стискалося, а потім завмирало від самої лише назви Вульшчи-ного містечка. Щойно хтось поруч із ним згадував про Бібрку й вимовляв це слово (байдуже, з якого приводу та в якому сенсі), як Альберт жахливо полотнів і ледь не трусився. До Бібрки він готовий був ходити тричі на тиждень — і не лише пішки, але й, ніби якийсь останній кармеліт, босо.

Аґресивно-диктаторський характер Вульшки невдовзі показав себе в тому, що вона почала вимагати від Вироземсько-го цілковитої моногамії. Жодна інша з його коханок не мала права не те що на мимолітну появу в його житті, а й загалом на існування. Користуючись усілякими відьомськими засобами та послугами цілої ватаги добровільних і не надто інформаторів, Вульшка примудрялася контролювати Альберта так жорстко, що тому, аби й надалі дотримуватися власного принципу, як він його називав, прекрасної дванадцятки, доводилося шалено крутитися й конспірувати ледь не кожен свій порух. Протягом певного періоду йому почало здаватися, що все гаразд і таємні зустрічі з іншими одинадцятьма коханками залишаються суто його та їхньою таємницею.

Вульшка ж тим часом терпляче, не подаючи наразі вигляду, збирала й систематизувала факти і випадки всіх його зрад. Дізнаючися по черзі про перших трьох Альбертових пасій, вона лише грала вилицями на милому напівдитячому личку. Яке ж було її здивування, коли з часом з’ясувалося, що їх аж п’ять! За здивуванням прийшло потрясіння, а кулачки самі собою стиснулися так, що з-під нігтів бризнула кров: їх у нього семеро! На звістці про дев’яту вона зімліла. Коли настала черга десятої, Вульшка сягнула цілковитого дна розпачу і приготувала собі отруйний настій, пара ковтків якого ґарантовано допомогла б їй заспокоїти муки й перейти до іншого трибу існування. Від самогубства її врятувала тільки новина про одинадцяту й останню суперницю. Вульшка вичекала ще трохи — щоб упевнитися, що актуальний список Вироземського завершено й коло причетних остаточно встановлено.

Що ж до Альберта, то він і далі вважав себе феноменально спритним пролазою і про найновіші результати Вульшчиних розслідувань аніскільки не здогадувався. Година помсти насувалася дедалі ближче.

Однієї з ночей Вульшка висмоктала свого псевдобернар-динського зальотника особливо бурхливими любощами (за участі вже згадуваної «гусячої лапи» та пари іспанських чобіт), а відтак приспала його домішаними до меду мелісою й беладоною і вивісила над вежею свого мініатюрного замку Альбертові підштаники. Це був сигнал для штурмового загону супроводжуваних бойовими псами братів-домініканів, які в ті часи відігравали роль своєрідної внутрішньої жандармерії й ніколи не пропускали нагоди, щоб укотре скомпрометувати чергових представників францисканства.

Тож Альберт Вироземський прокидається щойно на третій день у не знаному досі підземеллі. Він лежить на оберемку гнилого сіна, прикутий ланцюгами за ліву ногу і праву руку до стін, його мордують спрага, похмілля й ерекція, він увесь закусаний блощицями і по ньому сновигають щури.

6

Про перебіг досудового слідства і процесу в його справі, на жаль, відомо значно менше — фактично нічого. Хтось із хронікерів зазначає, щоправда, ніби Вироземському випав найгірший з можливих жеребів: у війтівсько-лавничому суді Львова його справу взяв на себе нібито сам Лаврентій Безпардонний, зизоокий і напівпаралізований, а до того ще й глухий та, зрозуміла річ, цілковито сліпий фанатик залізного правосуддя, що всіма силами проштовхував презумпцію винності й усе життя послідовно відстоював тезу, ніби навіть один справедливо засуджений злочинець вартує сотні помилково скараних на горло невдах. Непропорційну жорстокість вироків він уперто проголошував запорукою остаточної перемоги над злочинністю. А що злочинність у часи його найвищого професійного розквіту якраз сягнула свого статистичного піку, невблаганний Лаврентій лютував ще більше.

Він і виступив головним доповідачем у справі. З першого ж засідання зробилось ясно як день, що Альберта Вироземського буде страчено, і судові дебати мали поточитися лише навколо технічних деталей виконання вироку.

Занурений у товщі підземельної самоти і позбавлений найменшої надії на земне милосердя, Вироземський вирішив зректися й милосердя небесного. «Бажання жити, — читаємо в одному з найвірогідніших джерел, — було в нього таке сильне, що він вирішив укласти цирограф, тобто угоду з дияволом, щодо продажу своєї душі».

Методику безпосередніх контактів з дияволом він досконало знав зі соковитих розповідей деяких циркових колеґ та окремих коханок. Для початку він сорок по сорок разів прочитав «Pater noster», але записаним у зворотному порядку — себто вже не «Pater noster», а «Retson retap». Третьої ночі до його підземної буцегарні увійшов Вуглик — чорнявий чемний молодик, що безперестанку пахкав з люльки духмяним тютюновим димком і вишуканими манерами та вкрадливим голосом нагадував французького бізнесмана. Вуглик умів проходити крізь стіни — саме так він і потрапив до карцеру.

Вступні перемовини закінчилися нічим: взамін за душу Альберт Вироземський вимагав звільнення на свободу, ста років життя, літнього палацу над озером Глинна-Наварія та вічної молодості. Вуглик люб’язно відмовив і запропонував йому подумати ще: претендентів у них, мовляв, багато, а вічної молодості на всіх ніколи не вистачить, бо це не якась там цукрова вата, що її можна безкінечно довго намотувати на палички.

Наступного разу Вироземський дещо скромніше зажадав для себе звільнення на свободу, п’ятдесяти років життя, графського