Читати книгу - "В’язень Неба"

Хуліан зустрів мене гучним плачем такої високої частоти, що мої барабанні перетинки лише дивом не луснули.

Я взяв малюка на руки, понюхав пелюшки і, переконавшись, що цього разу все чисто, заходився робити те, що роблять всі притомні молоді татусі: мурмотати бозна-які нісенітниці й, незграбно підстрибуючи, пританцьовувати по кімнаті. Цілковито забувшись у таких розвагах, я не відразу помітив, що Беа стоїть на порозі й несхвально поглядає на мене.

– Дай мені, так ти тільки розбуркаєш його ще більше.

– Але ж йому подобається, – заперечив я, передаючи малюка дружині.

Беа взяла сина на руки й, тихенько наспівуючи, заходилася ніжно його заколисувати. Через п’ять секунд Хуліан припинив пхинькати, і на обличчі його з’явилася та блаженно-радісна усмішка, яку вдавалося викликати лише його матері.

– Йди, – прошепотіла до мене Беа. – Я скоро.

Після того як мене випровадили з дитячої, так наочно продемонструвавши мою неспроможність дати раду немовляті, я повернувся до спальні й розтягнувся на ліжку, знаючи, що тепер не стулю очей аж до ранку.

Незабаром у дверях з’явилася Беа й, зітхнувши, примостилася коло мене.

– Я просто падаю з ніг.

Я обійняв її, і ми кілька хвилин полежали мовчки.

– Я ось що собі подумала, – промовила Беа.

«Тремти, Даніелю!» – промайнуло в моїй голові. Беа підвелася й присіла навпочіпки на ліжку.

– Коли Хуліан трохи підросте, моя мати зможе глядіти його вдень, і я планую тоді почати працювати.

Я кивнув, погоджуючись.

– Де?

– У книгарні.

Розваживши, я вирішив за краще промовчати.

– Гадаю, моя допомога вам не завадить, – додала Беа. – Твій батько вже не здужає стільки працювати. І не ображайся, але мені здається, що я краще за тебе чи Ферміна тямлю, як поводитися з клієнтами. Фермін, той узагалі останнім часом, здається, тільки відлякує людей.

– Із цим не посперечаєшся.

– Що ж йому, сердешному, сталося? Я оце якось зустріла на вулиці Бернарду, і вона розплакалася переді мною. Я повела її до однієї з тих цукерень, що на вулиці Петрічоль, і після чашки гарячого шоколаду з вершками вона розповіла, що Фермін поводиться вкрай дивно. Кілька днів тому він начебто не схотів заповнювати парафіяльну анкету нареченого. Хто ж так одружується? Він тобі нічого не казав?

– Нічого такого, що здалося б мені важливим, – злукавив я. – Може, Бернарда надто тисне на нього…

Беа мовчки поглянула на мене.

– Що? – зрештою не витримав я.

– Бернарда просила мене нікому не розповідати.

– Не розповідати що?

Дружина пильно подивилася на мене.

– Що в неї затримка цього місяця.

– Їй затримали платню за роботу?

Беа поглянула на мене як на ідіота, і мене враз осяяло.

– Бернарда вагітна?

– Тихіше, а то розбудиш Хуліана.

– То вона вагітна чи ні? – перепитав я ледь чутно.

– Можливо.

– А Фермін знає?

– Вона не хоче йому поки що казати. Боїться, що він кинеться навтьоки.

– Фермін ніколи б так не вчинив.

– Усі б чоловіки так вчинили, якби могли.

Мене здивувала різкість у її голосі, яку Беа, щоправда, відразу ж підсолодила лагідною усмішкою, опиратися якій не зміг би ніхто.

– Як же погано ти нас знаєш.

Беа звелася в напівтемряві й, не кажучи ні слова, стягнула через голову сорочку й кинула її на край ліжка. Дозволивши помилуватися собою кілька секунд, вона повільно нахилилася наді мною й неквапно провела язиком по моїх губах.

– Як же погано я вас знаю, – прошепотіла вона.

10

Наступного дня стало зрозуміло, що рекламний хід із ілюмінованими Христовими яслами виявився неабияк дієвим. Уперше за багато тижнів батько всміхався, час від часу занотовуючи продажі до бухгалтерської книги. Щойно крамниця відчинилася, до нас потроху потяглися і давні клієнти, що бозна-відколи вже не заходили, і нові, що прийшли до нашої книгарні вперше. Я віддав батькові, як знавцеві свого діла, право провадити з ними всіма справи і задоволено спостерігав, як він насолоджувався своєю роботою, пропонуючи книжки, пробуджуючи в покупцях цікавість і вгадуючи їхні смаки. День заповідався чудовий, перший за кілька останніх тижнів.

– Даніелю, потрібно принести зібрання ілюстрованої класики для дітей. Видавництва «Вертісе», з голубим корінцем.

– По-моєму, ці книжки в підвалі. Ключі в тебе?

– Беа брала їх у мене кілька днів тому, щоб занести вниз якісь дитячі речі, і, здається, так і не повернула. Подивися в шухляді.

– Там їх нема. Я збігаю миттю нагору, подивлюся в нашій кімнаті.

До крамниці саме зайшов якийсь пан і висловив бажання придбати книжку про історію барселонських кафе, тож я лишив батька опікуватися ним і через підсобку вийшов на сходовий майданчик. Ми з Беа мешкали аж на горішньому поверсі, і, на додачу до надміру світла, ще й отримали можливість щодня зміцнювати тіло й дух, долаючи спуски та підйоми сходами. Дорогою нагору я зустрів Едельміру, вдову, що мешкала на четвертому поверсі. Колишня балерина, тепер вона заробляла на життя тим, що малювала в себе вдома образи Богородиці та святих. Роки, проведені на сцені театру «Арнау», знищили її колінні суглоби, і тепер удові доводилося триматися обіруч за поручні, щоб подолати один сходовий марш, однак, попри такі труднощі, вона завжди всміхалася й завжди знаходила привітні слова.

– Як там мається твоя вродлива дружина, Даніелю?

– Її врода не дорівняється до вашої, доньє Едельміро. Допомогти вам спуститися?

Едельміра, як зазвичай, відмовилася від допомоги й попросила переказувати вітання Фермінові, який щоразу, як бачив удову, залицявся до неї і робив непристойні пропозиції.

Я відчинив двері до нашого помешкання. У квартирі досі чути було парфуми Беа і ту своєрідну суміш запахів, що йде від дітей і дитячих речей. Беа зазвичай вставала рано-вранці й вивозила Хуліана на прогулянку в новісінькому візочку фірми «Хане», подарованому нам Ферміном, який ми всі називали «мерседесом».

– Беа! – гукнув я.

Квартира була невеличка, і мій вигук повернувся луною, перш ніж я встиг зачинити за собою двері, Беа вже пішла.

Я став посеред їдальні, намагаючись відтворити хід думок дружини й вирахувати, куди вона могла покласти ключі від підвалу. Беа любила порядок і була набагато організованіша за мене. Я почав із того, що перевірив шухляди в буфеті, у яких зберігалися квитанції, листи, на які потрібно було ще відповісти, і дрібні гроші. Потім перейшов до столиків, фруктових ваз і поличок.

Із їдальні я подався на кухню, де стояла шафка, куди Беа складала свої записи й різноманітні нагадування. Доля мені не всміхнулася й тут, тож я опинився у спальні,