Читати книгу - "Вибрані романи"

Й Ауґусто зловив себе на тому, що він голосно повторює ім’я Евхенії. Почувши, що він когось кличе, служник, який саме проходив повз кухню, увійшов і запитав:

— Ви мене кликали, сеньйорито?

— Ні, тебе я не кликав. Але стривай, тебе кличуть Домінґо, чи не так?

— Так, сеньйорито, — відповів Домінґо, анітрохи не здивувавшись такому несподіваному запитанню.

— І чому тебе кличуть Домінґо?

— Бо так мене назвали.

«Добре, дуже добре, — сказав собі Антоніо, — нас кличуть так, як нас назвали. У часи Гомера люди й речі мали по два імені, одне їм давали люди, а друге — боги. Як би назвав мене Бог? І чому я не можу назвати себе інакше, ніж називають мене інші? І чому я не можу назвати Евхенію іншим іменем, відмінним від того, яким називають її інші люди, яким називає її Маргарита, воротарка? Як я її назву?»

— Можеш іти, — сказав він служникові.

Він підвівся з крісла-гойдалки, пішов до кабінету, узяв ручку і почав писати:

«Сеньйорито! Сьогодні вранці під лагідною мжичкою, яка сіялася з неба, я побачив вас — випадкове видіння — перед дверима будинку, де я ще живу й де вже не маю домашнього вогнища. Коли я отямився, то побачив, що стою біля дверей вашого будинку, в якому, я не знаю, чи маєте ви домашнє вогнище, чи не маєте. Мене привели туди ваші очі — дві яскраві зірки-близнята, що засяяли в тумані мого світу. Пробачте мені, Евхеніє, і дозвольте фамільярно називати вас цим солодким ім’ям; пробачте мені за мою лірику. Я живу у стані безперервної й нескінченної лірики.

Не знаю, що сказати вам іще. Ні-ні, я знаю. Але я так багато, так багато маю вам сказати, що, думаю, буде ліпше обняти вас, коли зустрінемося й поговоримо. Бо саме цього я тепер хочу, — щоби ми побачилися з вами, поговорили, щоби ми листувалися, щоби познайомилися. А потім... А потім, Бог і наші серця підкажуть, що нам робити далі!

То ви подаруєте мені, Евхеніє, солодке видіння, яке буде окрасою мого повсякденного життя, ви прислухаєтеся до моїх слів?

Занурений у туман свого життя чекає вашої відповіді

Ауґусто Перес».

І він прикрасив свій підпис кучерявим завитком, сказавши собі: «Мені подобається цей звичай — прикрашувати свій підпис без найменшої потреби».

Запечатав листа й вийшов із дому.

«Слава Богу, — сказав він собі, прямуючи до вулиці Авеніда де ла Аламеда, — слава Богу, я знаю куди йду і маю куди йти! Ця моя Евхенія — справжнє благословення Боже. Вона подарувала мету моїм вуличним мандрам. Я тепер знаю, до якого будинку мені йти; маю воротарку, що зустріне мене з радістю...»

Поки він так розмовляв сам із собою, то розминувся з Евхенією, проте навіть не помітив блиску її очей. Духовний туман, крізь який він ішов, був надто густим. Проте Евхенія, зі свого боку, звернула на нього увагу й сказала собі: «Хто він, цей юнак? Він непоганий на вроду й, здається, добре забезпечений». І навіть не усвідомлюючи цього, вона вгадала в ньому того самого чоловіка, який переслідував її вранці. Жінки завжди зауважують, коли на них хтось дивиться, навіть не бачачи їх, і коли бачить їх, то не дивлячись на них.

Й Ауґусто та Евхенія пішли далі у протилежних напрямках, розтинаючи своїми душами духовну павутину вулиці. Бо вулиця утворює тканину, в якій перетинаються погляди бажання, заздрощів, зневаги, співчуття, любові, ненависті, старі слова, чий дух кристалізувався, думки, мрії — уся та таємнича матерія, яка огортає душі тих, хто нею іде.

Зрештою Ауґусто знову постав перед Маргаритою, воротаркою, перед усмішкою Маргарити. Найперше, що та зробила, коли побачила його, витягла руку з кишені фартуха.

— Доброго вечора, Маргарито.

— Доброго вечора, сеньйорито.

— Ауґусто, моя добра жінко, мене звуть Ауґусто.

— Дон Ауґусто, — уточнила вона.

— Не до всіх чоловіків можна приставляти «дон», — зауважив він. — Як між Хуаном і доном Хуаном[25]розверзається провалля, так воно розверзається й між Ауґусто й доном Ауґусто. Але... сеньйорита Евхенія вийшла з дому?

— Так, якусь хвилину тому.

— У якому напрямку вона пішла?

— Он туди.

Туди ж таки попрямував і Ауґусто. Але за мить повернувся. Він зовсім забув про листа.

— Чи не зробите ви мені таку ласку, сеньйоро Маргарито, й не передасте цього листа у власні білі руки сеньйорити Евхенії?

— З великою втіхою.

— Але в її власні білі руки, гаразд? У її руки, подібні до фортепіанних клавіш зі слонової кості, на які вони натискають.

— Авжеж, я зроблю все достоту так, як і в інших випадках.

— В інших випадках? А що то за інші випадки?

— Але невже кабальєро думає, що це перший такий лист?..

— Такий лист? Але хіба ви знаєте, про що мовиться у моєму листі?

— Звичайно, знаю. Він такий, як і всі інші.

— Які всі інші? Які саме інші?

— Хіба мало залицяльників мала сеньйорита?

— Але тепер вона вільна?

— Тепер? Ні-ні, сеньйоре, вона нібито когось має... Хоча... я думаю, він лише претендує на звання її нареченого... Мабуть, вона його випробовує... Видається, що він у неї тимчасовий.

— А чому ви мені про це не сказали?

— Бо ви мене й не запитували.

— Справді, не запитував. Проте передайте їй цього листа й у власні руки, гаразд? Ми повоюємо! Й ось вам іще один дуро.

— Дякую, сеньйоре, дякую.

Ауґусто мусив докласти певних зусиль, щоби звідти піти, бо туманна, буденна розмова з воротаркою починала йому подобатися. Хіба то не був чудовий спосіб згаяти час?

«Ми повоюємо! — повторював собі Ауґусто, йдучи вулицею вниз. — Атож, ми повоюємо! Отже, вона має іншого нареченого, іншого претендента стати її нареченим?.. Ми повоюємо! Militia est vita hominis super terram[26]. Отже, тепер моє Життя має мету — переді мною боротьба, в якій я повинен здобути перемогу. О, Евхеніє, Евхеніє, ти мусиш бути моєю! Принаймні та Евхенія, яку я створив собі, коли переді мною промайнуло швидкоплинне видіння