Читати книгу - "Американські боги"

Тінь мало не накинувся на свого сусіда з кулаками. Глибоко вдихнув («Кажу тобі, мужик, не зли тих аеропортових сучок, — шкірився Джонні Ларч десь на межі свідомості, — бо запроторять твою дупу назад за ґрати швидше, ніж вона встигне перднути»). Порахував до п’яти.

— Мені також прикро.

— Дуже шкода, що все вийшло саме в такий спосіб, — чоловік похитав головою та зітхнув.

— Вона розбилась на авто. Вмерла швидко. Інші способи могли бути гіршими.

Бородань знову похитав головою, повільно. На мить Тінь засумнівався в реальності свого співрозмовника. Йому здалося, ніби літак раптом став більш справжнім — а чоловік у сусідньому кріслі навпаки, примарним.

— Тіне, це не жарт. Не фокуси. Я заплачу більше, ніж будь-хто з тих, кого ти спроможешся знайти. Ти щойно з цюпи. Сподіваєшся, роботодавці вже вишикувалися в рядочок, готові закидати тебе пропозиціями?

— Дідька лисого, пане Як-вас-там, — процідив Тінь крізь зуби, так, щоб його ледве було чутно за шумом моторів. — Ні за які гроші у світі.

Чоловік посміхнувся ще ширше. Тінь згадав передачу про шимпанзе, яку колись у юності бачив по телевізору. Там говорили, ніби мавпи показують зуби в посмішці лише на знак ненависті, агресії або страху. Коли шимпанзе посміхається — це погроза. І зараз Тінь бачив саме таку посмішку.

— Дістанеш грошей, скільки треба. Як і інших приємностей. Погоджуйся, і взнаєш мої секрети. Я не з тих, хто платить сто баксів на місяць. Справа трішечки ризикована, звісно, але якщо виживеш — повір, ти матимеш усе, чого душа забажає. Хочеш стати наступним королем Америки? Отже, — підсумував бородань, — невже хтось іще заплатить тобі стільки, скільки я? Га?

— Ви хто? — запитав Тінь.

— О, звісно, інформаційна доба... Панночко, принесіть-но мені ще келишок «Джека Деніелза», тільки не передайте льоду. Хоча хіба бувала коли-небудь яка інша доба? Знання та інформація — валюти, що ніколи не піддавалися інфляції.

— Я запитав. Ви хто?

— Хм, дай подумати... Певно ж, сьогодні мій день, тому чом би тобі мене так і не називати? Середа. Пан Середа. Хоча дивлячись на дощик, думаєш, ніби вже четвер, га?

— А насправді?

— Попрацюй на мене достатньо довго і достатньо сумлінно, — вишкірився чоловік у світлому костюмі, — і може я тобі навіть скажу. Отож. Пропозиція. Подумай про неї. Ясно, що ти отак зопалу не погодишся, ти ж бо боїшся втрапити у басейн з піраньями чи у ведмежий барліг. Думай собі стільки, скільки треба, — він знову заплющив очі і відкинувся на спинку сидіння.

— Я не думаю, що мені «треба подумати», — відрубав Тінь. — Ви мені не подобаєтесь. Я не хочу на вас працювати.

— Як я вже сказав, — завершив розмову бородань, навіть не завдавши собі клопоту розплющити очі, — не поспішай. Подумай.

Літак з поштовхом приземлився, кілька пасажирів зійшли. Тінь визирнув у вікно: це був манюсінький аеропорт десь на краю світу, і перед Іґл-Пойнтом на них чекали ще два таких самих. Тінь перевів погляд на чоловіка у світлому костюмі... пана Середу? Здавалося, ніби той закуняв. Тінь встав, узяв рюкзак, зійшов з літака, спустився сходинками на слизький мокрий гудрон і спокійним кроком вирушив назустріч вогням терміналу. Легенький дощик лоскотав його обличчя.

Перед тим, як зайти до будівлі аеропорту, він зупинився, обернувся і придивився. З літака більше ніхто не сходив. Трап уже відкотили, двері зачинили і літак порулив геть. Тінь проводжав його поглядом, аж доки той не здійнявся в повітря, тоді зайшов досередини, підійшов до стійки прокату машин — єдиної, яка працювала у такий час. На стоянці побачив, що йому дісталася стара червона Тойота.

Тінь розгорнув карту, яку йому дали у пункті прокату, та розклав її на пасажирському сидінні. До Іґл-Пойнта було десь двісті п’ятдесят миль, більшість із них — по магістралі. Він не сидів за кермом три роки.

Якщо грози і дістались сюди, то вже минули. Було холодно, але небо ясне, за винятком зграйки хмар, що пролітала перед місяцем. На якусь мить Тіні здалося, що це місяць пролітав, а хмари стояли на місці.

Півтори години він їхав на північ.

Вечоріло. Він зголоднів — і щойно це зрозумів, то полишив магістраль першим-ліпшим виїздом, його зустріло містечко Ноттемун (населення 1301 чоловік). На заправці він заповнив бак бензином і запитав у занудженої жінки за прилавком про найкраще в їхній околиці місце, де можна перекусити.

— Джеків «Крокодил», — відказала та. — Виїжджаєш на місцеве шосе N і рухаєшся на захід.

— Крокодил?

— Ага. Джек каже, що ці тварюки додають перчику, — вона намалювала йому карту на звороті бузкового флаєра з рекламою смаженого курчати, гроші з продажів якого збирали на нову нирку хворій дівчинці. — У нього там парочка крокодилів, змія, і ота штука... Як велика ящірка.

— Ігуана?

— Ага, точно.

Крізь місто, через міст, ще кілька миль — і він зупинився біля присадкуватої прямокутної будівлі, на якій світилась реклама пива, а біля дверей стояв автомат із колою.

Паркінг був напівпорожній. Тінь припаркував червону «Тойоту» і зайшов досередини.

Повітря було важке від диму, а з музичного автомата лунала Walkin’ after Midnight Тінь роззирнувся в пошуках крокодилів, але не помітив жодного. Йому спало на думку, що, можливо, жінка на автозаправці просто кепкувала над ним.

— Чого бажаєте? — запитав бармен.

— Ви Джек?

— У Джека сьогодні вихідний. Я Пол.

— Що Ж, Поле... Світле пиво, гамбургер з усім, що там у вас є. Без картоплі фрі.

— Тарілку чилі для початку? Найкраща чилі в штаті!

— Можна. А де туалет?

Чоловік вказав на двері в куті бару. На дверях висіла голова алігатора. Тінь штовхнув двері.

Вбиральня була чиста і добре освітлена. Спершу Тінь розгледівся по боках — за звичкою. («Пам’ятай, Тіньочку, ти не зможеш дати здачі, поки відливаєш», — зазвучав украдливий голос Ловкого в голові). Він зайняв пісуар зліва. Розстібнув ширінку і сцяв цілу вічність, розслаблено, з полегшенням. У рамочці на рівні очей висіла пожовкла вирізка з газети, яку прикрашала фотографія Джека з двома алігаторами.

Від пісуара справа почулось ввічливе кахикання, хоча Тінь і не чув, щоб хтось заходив. Чоловік у світлому костюмі виглядав куди більшим навстоячки, ніж коли сидів у літаку, — майже як Тінь на