Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Ніяк не сподівався зустріти вас тут, Фаулере,— сказав він.— А ми чекаємо на наших хлопців із Ханоя. Там, здається, був справжній бій. Ви не їздили з ними?

— Мені набридли ці чотиригодинні польоти заради якоїсь прес-конференції,— відповів я.

Він незадоволено глянув на мене і сказав;

— Хлопці просто горять на роботі. Подумати тільки, в торгівлі або на радіо вони могли б заробляти вдвічі більше без ніякого ризику.

— Але тоді їм довелось би працювати,— сказав я.

— Вони, як бойові коні, нюхом чують бій,— просторікував він захоплено, не звертаючи уваги на мої слова, які йому не сподобались.— От, приміром, Білл Грейнджер — його не можна втримати, коли десь запахне бійкою.

— Маєте рацію. Я бачив, як він бився якось увечері в барі «Спортінг».

— Ви прекрасно розумієте, що я не це маю на думці.

Два велорикші, несамовито крутячи педалі, промчали вулицею Катіна і застигли перед «Континенталем», наче на фотографії. В першій колясці сидів Грейнджер. У другій лежала сіра безсловесна купа, яку Грейнджер заходився виволікати на тротуар.

— Ну, вилазь, Міку,— умовляв він.— Вилазь!..— Потім почав сперечатися з рикшею за плату.— На! — крикнув він.— Хочеш бери, хочеш ні! — І кинув на землю в п’ять разів більше грошей, ніж належало. Рикші довелося нахилитись, щоб зібрати гроші.

Аташе в економічних питаннях сказав нервово:

— Гадаю, хлопці заслужили невеличкий відпочинок.

Грейнджер кинув свою ношу на стілець. Раптом він побачив Фуонг.

— Ого! — загорлав він.— Джо, старий бахуряко! Де це ти її підхопив? Не думав, що ти ще здатний на таке... Пробачте, мені треба збігати в клозет. Догляньте тут без мене Міка.

— Здорова солдатська безпосередність,— зауважив я.

Пайл промовив серйозно, знову почервонівши:

— Я нізащо не запросив би вас, якби знав...

Сіра купа на стільці заворушилась, і голова впала на стіл, наче зовсім не була зв’язана з тілом. Голова зітхнула довгим свистячим зітханням, сповненим безмежної нудьги, і завмерла.

— Ви його знаєте? — спитав я Пайла.

— Ні, не знаю. Хіба він не газетяр?

— Я чув, що Вілл називав його Міком,— сказав аташе в економічних питаннях.

— А чи це не новий кореспондент з «Юнайтед Пресс»? — спитав Пайл.

— Ні, це не він. Того я знаю. А він не з вашої місії? Ви ж не можете знати усіх ваших людей — їх тут сотні.

— Думаю, він — не наш,— заперечив аташе в економічних питаннях.— Щось я такого не пригадую.

— Можна пошукати в нього посвідчення,— запропонував Пайл.

— Ради бога, не будіть його. Досить з нас і одного п’яного. У всякому разі, Грейнджер повинен знати його.

Але і Грейнджер не знав. Він повернувся з убиральні дуже похмурий.

— Хто ця дама? — спитав сердито.

— Міс Фуонг — Фаулерова знайома,— сухо відповів Пайл.— Ми хотіли б з’ясувати, хто...

— Де він її підхопив? У цьому місті слід стерегтися.— І він додав похмуро: — Хвалити бога, що є пеніцилін.

— Білле,— сказав аташе,— ми хочемо знати, хто такий Мік.

— А звідки мені знати?

— Але ж ви привезли його сюди.

— Ці жабники не вміють пити віскі. Одразу ж розкис.

— Він француз? А мені здавалося, що ви називали його Міком.

— Треба ж його якось називати,— відповів Грейнджер.

Він нахилився до Фуонг і сказав:

— Слухай, ти! Хочеш іще склянку соку? Ти зайнята сьогодні ввечері?

— Вона зайнята щовечора,— обізвався я.

Аташе в економічних питаннях поспішив втрутитися:

— Ну як там війна, Білле?

— Велика перемога на північному заході від Ханоя. Французи відбили два села, хоч і не сповіщали про те, що здали їх раніше. Тяжкі втрати у в’єтмінців. Своїх втрат французи ще не мали змоги підрахувати, повідомлять через тиждень-два.

— Ходять чутки, що в’єтмінці вдерлися в Фат-Дьєм, спалили собор, вигнали епіскопа,— промовив аташе в економічних питаннях.

— Про це в Ханої не скажуть. Це ж не перемога.

— Один з наших санітарних загонів не зміг пробратися далі Нам-Діня,— сказав Пайл.

— Ви забиралися так далеко, Білле? — спитав аташе.

— За кого ви мене вважаєте? Я кореспондент, у мене є перепустка, в якій зазначено, де мені можна, а де не можна бути. Я прилітаю на аеродром у Ханої. Там мені дають машину до Будинку преси. Французи організують для нас політ над двома містечками, що вони відбили, і показують нам триколірний прапор. А чорт його знає, чий він,— з такої височини не видно. Потім скликають прес-конференцію, і полковник пояснює нам, що ми бачили. Потім ми здаємо наші телеграми в цензуру. Потім випиваємо. Там найкращий бармен у всьому Індокитаї. А потім летимо назад.

Пайл похмуро дивився в кухоль з пивом.

— Ви недооцінюєте себе, Білле,— сказав аташе в економічних питаннях.— Пам’ятаєте ваш нарис про дорогу 66. Як ви тоді її називали? «Дорога в пекло». Він був вартий Пуліцерівської премії[21]. Знаєте, що я маю на увазі? Вашу розповідь про людину з одірваною головою, яка стоїть на колінах у канаві, і потім про ту, що йде, наче сновида...

— Ви гадаєте, що я справді був десь біля тої смердючої дороги? Стівен Крейн[22] міг описувати війну, ніколи не бачивши її. А хіба я гірший? До того ж це тільки жалюгідна колоніальна війна. Дайте мені ще чогось випити. А потім підемо пошукаємо дівчат. У вас є за що потриматись. Я теж хочу.

Я спитав Пайла:

— Як ви гадаєте, правду кажуть про Фат-Дьем?

— Не знаю. Хіба це так важливо? Якщо важливо,— відповів він,— я хотів би поїхати туди і подивитись.

— Важливо для кого? Для економічної місії?

— Бачите,— сказав Пайл,— тут не можна провести чіткої межі. Адже медицина теж щось ніби зброя. А ті католики, вони, мабуть, здорово настроєні проти комуністів, га?

— Вони торгують з комуністами. Єпіскоп одержує від комуністів корів і бамбук для своїх будівель. Я б не сказав, що католики — це та «третя сила», про яку марить Йорк Гардінг,— піддражнив я його.

— Кінчайте! — закричав Грейнджер. — Не можна ж киснути тут усю ніч.